Орлу схотілось попоїсти;Піднявсь угору птичий царІ вгледів відтіля, що край ставка овчарОнучі прати мусив сісти,Отара ж попаски попхалась навмання.Орлу се по нутру; зложивши моцні крила,Опукою згори - аж вітром зашуміло -Орел ушкварив на Ягня,Підняв його і геть потеребив за гору.І треба ж, що на сюю поруПило біля ставка дурне Вороненя.Страх полюбилося йому цареве діло,І думає: «Чому ж сього я не зроблю?Да не Ягня, а барана вхоплю».Дивлюсь - воно угору полетілоДа й пуць на шию барануІ, кігті вплутавши йому у вовну білу,Смикнулося нести, да ба! вага не в силу:Баран важенький і Орлу.Воно вже стямилось, мерщій би полетіло,Так із шерсті не виплутає ніг.Дурне моталося, поки овчар прибігІ, гарненько йому обскубши крила,На іграшку дитині дав.Мабуть, Господь так світ создав,Що менший там не втне, де більший геть-то зможе,Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,Щоб крилець хто не обчухрав!
ЗЛИЙ КІНЬ
Учора мій сусід купив собі КоняІз табуна, татарського, презлого,Такого жвавого, такого вже баского!Дивлюсь: сусід і вся його сім’яУздечки не напнуть на його.Сусід сусідів кликать ставІ могорич пообіщав,Щоб тільки помогли йому Коня упорать.Народ зійшовсь та гук такий підняв,Мов цілину п’ять плугів орють.А Кінь жахається да рже,На дибки спиниться да гривою мотає,То піде бокаса, то б’ється і кусає.Котрий сміліший був, то вжеОд Коника тікає.Прийшлось сусідові, мовляв, хоть сядь да й плач.Аж дивляться, іде Петро Деркач -Розумний чоловік і в конях силу знає,-Іде і здалеку чуприною киває.Прийшов - і ввесь базар нікчемний розігнав,І сміло до Коня побрався потихеньку,Все свистячи, повагом, помаленьку,Все гладив, подивлюсь - уже і загнуздав.Пани! чи чули, як Деркач коня поймав?
МІРОШНИК
На річечці якійсь маленькійСтояв собі млинок, і в нім Мірошник жив.Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький;Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотівІ хліба вистачав хазяїну чимало.Коли не забредеш к Мірошнику, бувало,У його є і хліб, і сіль, і сало,Чи то в скоромний день - із маслом буханці,Книші, вареники і всякі лагоминки;.У п’ятницю - просіл, з олією блинці,Пампушки з часником, гречаники, стовпці.Обідать він, було, не сяде без горілки,А в празник піднесе і чарку калганівки.Мірошник паном діло жив.І треба ж, на біду, позаторішню веснуЙого лихий поніс чогось за Десну.Хоч не багацько проходив,Зате багато бачив світа:Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумівІ як Десна ревла несамовита,Мабуть, ворочавши не п’ятдесят млинів,Вернувсь Мірошник наш додому,До церкви прямо почухравДа Богу молиться святому,Щоб він акафісти його не в гнів прийнявІ річечку його зробив Десною.«Або хоча, як Сейм, такою -Тогді б то вже я панував!»Молебні день у день спасителеві править,У ставники свічки по десять хунтів ставить,Все молиться, ні їсть, ні п’є, ні спить...«Земляче! Бог з тобою!На тебе десь туман у Литві навели.Хіба забув ти, що великою водоюВорочають великії млини?Їх німці будувать уміють,А вже не зляпає наш брат;Вони самі товчуть, і віють,І мелють борошно, і сіють,Здається, що самі й їдять.А млин хоч чепурний у тебе,Та не для бистрини».- «Балакайте про себе!»-Мірошник заворчав і рукавом махнув.Його молитви Бог почув:По небу вітерок дмухнув -Як ворон, небо почорніло;Шварнула блискавка - грім грюкнув і загув;Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.Маленька річечка, що так тихенько йшла,Заклекотіла, заревлаІ через греблю покотила.Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі.Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,То паля тріснула, то заставку розбило,А далі і знесло млинок.Схопивсь Мірошник, да пізненько:Що поки йшла вода маленька,Щодня він хліба мав шматок.Літ з десять був у нас суддею Глива.Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива.Велика там вода, хоч є й багато млива...Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?