Минулися гречанії жнива;Семен натяг кожух на плечі;Тепло пройшло, дітвора лізе к печі,Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, траваСніжечком біленьким припала.Бідашний Степ став сумовать;Пташки, що влітку так співали,У ірій вже поодлітали,І тілько край ставка оставсь табун Утят.Чи крижні то були, чи то були чирята,Про те нам байдуже, а сила тілько в тім,Що Степ іще не був пустий зовсім;Дивлюсь, було, знялись з води Утята,Закахкають і ну Степом кружлять,І видно все-таки, що сеє не пустиня,Аж ось уже й вони летять.«Куди вас враг несе до гаспидського сина! -Почав Утятам Степ казать. -Хіба ви хочете мене покинуть?А я ж вас літом годував,І просо, і овес, і гречку вистачав;Без вас хіба мені з нудьги сказиться?»«Улітку на тобі усякий хліб стояв;На себе глянь тепер, який ти сивий став:Останній колосок холодний сніг сховав,І нічим нам біля тебе живиться;А голод за що нам терпіть?» -Сказали Утята і ну швидчій летіть.Чи знаєте ви сивого Кондрата?Женивсь на дівці він, та й мусить ще кричать,Що жінка щось його глядить не дуже хати.Мабуть, що упада їй діду одвічать,Як сивому Степу одрізали Утята.
СОЛОВЕЙ
«Хто не вгадає? я?Оце городять небилицю!Щоб не пізнав я Солов’я,Щоб не пізнав сю гарну птицю;Як тілько оком наведу,То і вгадаю, де співака»,-Так дядькові казав небіж, Грицько Підсака.«Ходімо, я тебе до лісу поведу,Усякої там птиці є багато,Та буде сором, пане-брате,Коли б ти Солов’я ізразу не пізнав»,-Грицькові дядько одвічав.І ось вони дойшли до гаю;По гаєві усякий птах літає,Щебече хто, хто свище, хто гуде,Аж округи луна іде.
Н е б і ж
Ось, ось де Соловей! Який червоногрудий!А дметься як, мабуть, великий пан!Уже то неспроста в його такий жупан.
Д я д ь к о
Та годі, годі, Грицьку, будеТу погань, Снігиря, хвалить!Ся птиця не співа, а як усе щебече,Вона в гурті як-небудь засвистить;А більше, голову похнюпивши між плечі,Насупившись сидить.
