Скажи мені, будь ласкав, тату,Чого ячмінь наш так поріс,Що колосків прямих я бачу тут багато,А деякі зовсім схилилися униз,Мов ми, неграмотні, перед великим паном,Мов перед судовим на стійці козаки?
Б а т ь к о
Оті прямії колоскиЗовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;Котрі ж поклякнули - то Божа благодать:Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.
С и н
Того ж то голову до неба зволить дратьНаш писар волосний, Онисько Харчовитий!Аж він, бачу...
Б а т ь к о
Мовчи! почують - будеш битий.
ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР
На дубі сидячи, Зозуля куковала:«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!Одколи, як тепло вже стало,А гусені нема, черви зовсім так мало.Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».«Нащо вам так квилить, мій Боже милий? -Снігир Зозулю перебив. -Коли б я мав ваш стан і сили,Оцю я погань би не їв,Щоб сей да той мене, коли б я не доскочивСобі щодня шматок м’ясця.От кобець - менший вас, а їсти як захоче -Летить і душить горобця.Зате він з голоду ніколи не нудився».«Дурний! дурний! а в школі вчився! -Зозуля Снігиру в одвіт. -Замісто горобця я з’їм жуків десятокДа гусені, черви десятків три в наддатокІ все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,Живе собі, як панна,Гуляє у садку, нічого не псує,По гілочках намистечко кує,Да скілько літ кому прожить віщує;Нехай же здумаю... да що тобі й казать!Хоч злидні в пір’ї обідрать,Ввесь птичий рід зарепетує:«Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»Прощай тогді, моє життя в садах!Прийшлось би утікать хоч за море безвісти,Так лучче ж тута жить да зводить черв’ячків».Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,Про його розпитай панів,А не питай у простого народа.
СОНЦЕ ДА ХМАРИ
Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,І божий мир, як маківка, цвіте;На небі чистому ген Хмара бовваніє.Та Хмара надулась і річ таку гуде:«Що вже мені се Сонце надоїло!Чого воно так землю веселить?Хоч я насуплюся, воно таки блищить.Я полечу йому назустріч сміло,Я здужаю його собою затемнить».Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,На Сонечко мов ніччю налягло.А Сонце вище підплилоІ Хмари ті позолотило.
ВЕРША ТА БОЛОТО
Рибалонька, митець усе в воді ловити,Бажаючи поймать в’юнів,В Болото Вершу засторчив.Довгенько щось вона там мусила сидіти,Язик жіночий є, да нічого робити(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),Так лаяти Болото почала:«Оце поганая багнюка!Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,Одна черва,- мовляв,- кишитьДа деколи повзе по куширу гадюка,Уже коли б тут воленька мені!..Таке ж бридке, таке мерзенне,Поржавіло, від жабуру зелене,Не хочеться паскудиться в багні,А то б...»Що ж їй Болото одвічало?«Де ти сама, добродійко?» - спитало.А Верша гомонить на дні.
