Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 7

— Я також піду, Панасію, — підвівся молодий Черниш, одягаючи шапку з довгим червоним шликом і поправляючи шаблю. — Доброї ночі вам!

— І тобі, Петре! — підвів його дворецький аж до самих дверей.

Молодий Черниш крокував широким подвір’ям. Йому в лице війнув холодний вітер, рвучко мотнув шликом і, мов пустун, побіг далі. Місяць уже піднявся високо на небі, й зоряним густомережжям потягнувся Чумацький Шлях.

У городі ще блимали тут і там рідкі світла. Великі дзигарі на ратуші, спроваджені ще покійним гетьманом із Голландії, голосисто видзвонили одинадцяту годину ночі.

Проходячи коло вартівні, цікавий Петро заглянув крізь вікно. Кілька козаків грало в підкидного дурня, дехто лежав, а службовий старшина читав книжку, розсівшися вигідно біля столу.

«Завтра моя сотня нестиме варту», — міркував Черниш, проходячи повз вартових, які, побачивши сотника сердюцької сотні, випросталися.

Вийшовши на вулицю, поза дебелі, обковані залізом ворота гетьманського двору, Петро ще раз глянув на гетьманську палату.

Нагорі, де приміщувалася канцелярія, ще світилося.

Там радила генеральна козацька старшина.

«Тяжке вереміє настає», — пригадалися Петрові слова його батька, й він, ідучи додому, роздумував над тим, що воно справді тяжке.

Під ногами шерехтіло опале листя, а з оголених садів і порожніх вулиць виходила пізня ніч, беручи у свої обійми гетьманський город Глухів.

______

В кімнаті накурено було, мов у димарі, й над столом підіймалися далі густі сувійки диму.

І не диво. Генеральна старшина радила цілий день і засиділася оце аж до пізньої ночі.

Всі були втомлені.

Генерального писаря Савича почало схиляти до сну.

Попередньої ночі він спав малувато, бо дуже пізно повернувся з гетьманської канцелярії додому. Лубенський полковник Маркович поправлявся щохвилини в широкому кріслі й цілий час сердився на свою носогрійку, яка не хотіла курити як слід. Генеральний осавул Журахівський сидів насуплений, перегортаючи знехотя папери, що лежали перед ним на столі, а Милорадовичеві кумедно стовбурчилися вуса, й він їх розгладжував, нарікаючи в душі, що трапилося лишнє діло тоді, коли кожний тілесний м’яз аж просив блаженного відпочинку.

Найбадьоріше держався таки Павло Леонтійович Полуботок, який від смерти гетьмана Івана Скоропадського титулувався наказним гетьманом. Хоч віком уже старший і повнотілий, він, проте, не виявляв особливої втоми, тільки розстібну в жупана на грудях і попивав час від часу великими ковтками холодну сливовицю — свій улюблений напій. Із його сірих очей проглядала рішучість, а у словах вичувалися нотки тугої впертости. Генеральна старшина добре знала вдачу Полуботка. Тому хоч побоювалася, що їй буде важкувато з новим наказним гетьманом, проте, із другого боку, була навіть рада, що саме він став цим гетьманом, бо знала, що Полуботок відважно заступатиметься за Україну й козацтво перед царем Петром, який, мов коршак, насідав на козацьку землю.