Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 6

Повернувшися з-за кордону, молодий Черниш поступив на військову службу, що й було бажанням його батька. А втім, уся родина Чернишів виводилася зі старого козацького роду, й він швидко став сотником таки глухівської сердюцької сотні, яка звичайно повнила службу біля гетьманського двору. Як і його батько, молодий Петро вельми ненавидів москалів, уважаючи їх зайдами і п’явками, що п’ють кров з української землі. Через те він і не поважав старого та хворобливого гетьмана Скоропадського й у своїх мислях усіляко його зневажав за підлабузнювання цареві й московським вельможам. Та ще не міг простити молодий Черниш Скоропадському його відступлення від гетьмана Мазепи й часто розмовляв про те зі своїм батьком.

Старий Черниш дуже турбувався долею козацької землі, яку московський цар силою втягав у щораз тугіше ярмо неволі. Він сердився на опанілу козацьку старшину, яка дбала більше про привату, ніж про свою отчизну, й не раз гостро дорікав козацьким старшинам за їхню, як він висловлювався, «обабілість». Старого Скоропадського в розмовах із сином Черниш оправдував. Хто б не був на місці Скоропадського, не зміг би йнакше поскупати. Москвини вже глибоко залізли в українську землю й на ній закріпилися, а цар Петро намагався скасувати взагалі Гетьманщину. Це правда, що Скоропадський відступився від Мазепи, але все-таки він, хоч як йому приходилося важко, боронив, як міг, вольностей України. Жорстокий цар Петро, щиро чи нещиро, все-таки рахувався зі старим гетьманом і задовільняв його прошенія чи жалоби. «Що тепер буде з нами, сину, — не знаю!..» — сказав Петрові генеральний суддя, повернувшися додому з похорону гетьмана Скоропадського.

— Не знаю, сину, — повторив він, сідаючи важко у м’яке широке крісло й сумовито похитуючи головою, а в його очах, що бачили не одне в житті, Петро помітив велику турботу і страх, — тяжке вереміє настає для нашої отчизни. Пам’ятай, — пригадалися молодому Чернишеві батькові слова, — Петро такий варвар, що й Бога розп’яв би за свою владу. Недарма самі москалі називають його антихристом. І бояться його, дуже бояться… Україну й козаків він ненавидить. О, так, Україна йому потрібна, бо це дуже багата земля. Але волелюбного козацтва він не терпить. Петро — це деспот, який радіє, коли московські вельможі плазують перед ним у страху за своє життя. Ми ж не плазуємо, й тому він нас ненавидить… Коли я кажу нас, то мислю про тих справжніх козацьких старшин, які не лижуть Петрові чобіт за даровизни й нагороди. Але їх мало, й це мене вельми журить. Хто ж буде обороняти вольності нашої землі?!

Мерехтіло тихо полум’я свічок.

Гомоніла служба, і дворецький Панасій урешті примусив покойових іти на впорядкування приймальної залі. З ними пішли теж і свічкарі, бо їм буде робота.