Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 8

Миргородський полковник Данило Апостол був не менше втомлений від інших. Він чи не найстарший віком серед генеральної старшини, і йому мала б належати булава, за майже тридцять років служби, але Апостол до цієї булави не рвався. Звичайно, йому хотілось би стати гетьманом, бо навіть сам покійний гетьман Мазепа, відпускаючи його незадовго перед полтавським боєм до свого полку, говорив йому, що після смерти Скоропадського гетьманська булава повинна перейти в руки полковника Апостола.

Пам’ятає, як сьогодні, слова покійного гетьмана: «Велике діло ми розпочали, Даниле, — говорив він, — і невідомо, чим воно закінчиться. На всякий випадок ти мусиш бути при своєму полку, не тут, біля мене. Ні, ні, не думай, що я, може, тобі не вірю, — заспокоював його гетьман, бачачи Апостолове хвилювання. — Бачиш, я мислю про майбутнє нашої козацької землі. Переможемо ми Петра — добре, а як не переможемо, що тоді?! Мені вже не судиться довго жити. Скоропадський теж не молодший, а Україною повинна рядити в майбутньому, після смерти Скоропадського, людина, яка не піде на вудочку Москви й не запродає козацької землі. Я бачу тільки тебе, Даниле, й тому ти мусиш від мене відійти…»

Апостол пригадує, що він плакав, мов мала дитина, коли прощався з гетьманом, який не хотів для себе слави, але бажав добра Україні й народові, думав і журився долею українських земель та їх майбуттям. Коли ж цар поставився більш-менш прихильно до кандидатури Полуботка на наказного гетьмана, Апостол не почував себе діткненим.

Полуботок упертий. Коли візьметься за якесь діло, то мусить свого добитись. «Хай він огризається з Петром!» — прищулив своє одиноке око миргородський полковник.

Все-таки його та всю генеральну старшину тривожило письмо від царя, яке привіз попереднього дня спішний кур’єр із Петербургу. Полуботок аж побагрянів ізпересердя. Черниш не втерпів, зірвався із крісла й заходив швидкими кроками по кімнаті. Де ж пак! Цар не дає згоди на вибір гетьмана. Яке він має право так поступати?.. Що ж це таке?!. Москалі хочуть цілковито знівечити козацькі права, а Петро й так уже чинить неймовірні лиходійства в Україні. Дійшло до того, що самовільно усуває козацьких полковників і на їх місце настановляє москалів. Правда, генеральна старшина підняла була шумливий протест, і цар на якийсь час дав собі спокій із цією справою. Тепер, після смерти Скоропадського, виглядає на те, що він хоче скасувати зовсім усі козацькі вольності. Тепер уже й гетьмана не дозволяє вибрати, мовляв, поки що його вибір треба відкласти. А чому — це ясно всім. В Україні, замість гетьмана, має радити Малоросійська Колегія, а зглядно царське «око й вухо» — бригадир Вельямінов.

Сердилися й довго радили над царським листом. Лизогуб усе лаяв князя Меншикова, «отого безсовісного бублейника», чорного духа, який ненавидить Україну й козацтво. Вкінці рішили, що треба таки відстоювати право вибору гетьмана, подобається це цареві чи ні, й домогтися його згоди. До Петра треба вислати посланців, які повезуть йому письмове становище генеральної старшини. Коли виникне потреба, то ці посланці повинні особисто представити цареві необхідність вибору гетьмана в Україні.