Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 9

Цар тепер в Астрахані.

Хто поїде туди?..

Перебирали в думках, підшукуючи таких посланців, які б не побоялися сказати цареві правду у вічі. Відомо ж, який Петро буває скажений, а посланці теж не повинні бути підлабузниками, яких чимало розвелося тепер серед козацької старшини.

Вирішили вислати військових товаришів — Василя Биковського й Семена Рубця. Обидва відважні старшини, які плазувати перед царем не будуть. І надійні. Ще покійний Скоропадський часто висилав їх до Петербургу в різних справах. Вони знають добре всякі входи й виходи в царському дворі, тобто орієнтуються, до кого слід звернутися й що сказати.

Значить поїдуть…

Полуботок зразу ж розпорядився послати за Биковським і Рубцем, щоб вони негайно прибули до Глухова й були готові в далеку дорогу поза межі України. Генеральна ж старшина почала обмірковувати й компонувати листа до царя. Генеральний писар Савич перечитував написане кільканадцять разів, поправляв і креслив, а коли врешті письмо всі одобрили, присівся до окремого стола під вікном і почав його старанно переписувати. Не хотів запрягати до цієї роботи канцеляристів. Котрийсь із них або із підписків може десь щось бовкнути, що не слід, і про це негайно знатиме канцелярія Малоросійської Колегії, чого генеральна старшина на хоче. Вишле письмо так, що й Вельямінов не знатиме.

Савич виводив уважно крутасті літери з різними вихилясами, низав їх рівненькими рядками, й за деякий час письмо до царя було готове.

Прочитав його ще раз уголос, і коли всі кивнули схвально головами, підсунув листа до підпису наказному гетьманові.

Полуботок за звичкою розгладив свій вус і не менше старанно, як Савич, вивів унизу свій підпис: «Его Царського Пресвітлого Величества войска запорожскаго полковникъ черниговскій Павелъ Полуботокъ».

Після Полуботка підписали письмо всі присутні, а генеральний писар приклав до нього велику печать.

— Хвала Богу, одне преважливе діло за нами, — сказав Полуботок, — але ще маємо друге, теж вельми дражливе. Прочитай, Семене, — звернувся він до Савича, — письмо, яке прислав цар з Астрахані.

— З Астрахані? — здивувалися старшини. — Чого ж він хоче знову від нас?..

— Ось послухайте самі, — знизав плечима Полуботок.

Генеральна старшина аж торопіла, слухаючи нової царської вимоги, щоб вислати негайно кілька тисяч козаків у похід на допомогу царській армії, яка почала воєнну кампанію проти персів.

— Кілька тисяч козаків!.. — розвів руки Полуботок. — Звідки ж ми візьмемо тих кілька тисяч?.. Цар своїми безперервними війнами й земляними роботами так вигубив наше козацтво, що довів нас до краю. Козаків же не натрусиш, мов груш із грушки, й не наловиш, мов риби в сіті…

— Діло вельми щекотливе, — розважав уголос генеральний осавул. — Мислю, же презентувати козаків цареві не єсьмо в силі теперечки. Полки наші барзо слабі. Вцалє то самий молодняк, а же такого молодняку не можемо посилати в похід, о том нема дискурсу. Цар буде фуритися, але ми мусимо секурувати наше козацтво, бо що ми без нього чинитимемо?.. Петро зумисне витягає козаків, жеби його здевастувати…