Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 5

— Таких ледарів світ не бачив! — кричав на слуг сердитий дворецький. — Як помер наш ясновельможний, ви геть розпустилися й пуза почали вам салом заростати. Ось пождіть ви, вражі сини, як оце я приймусь за вас, капосних, то скручу всіх у козячий ріжок, що й не писнете…

— Що такого? Чого це ви, Панасію, так сердитеся? — почувся раптом голос.

У дверях стояв молодий козацький старшина, одягнений у зелений, обшитий сріблом жупан, у червоних сап’янцях і такому ж червоному, мов кров, широченному поясі, з якого звисала шабля в дорогих оздобах. Він був справжнім красенем і мав глибокі розумні очі.

— Та ось лишенько мені з ледацюгами, — поскаржився старшині дворецький. — Говорю ж їм, окаяним, щоб ішли навести порядок у приймальні, а вони сидять собі спокійнісінько й лише лупають очима на мене. Ніхто навіть не ворухнеться… Ох, Господи, й покарав же Ти мене такими гевалами!..

— Дурниці, Панасію! — реготнув старшина. — Мислив-єм, же щось гіршого трапилося. Ваші хлоп’ята помучилися, от і все. День був досить важкуватий. Самі бачили, скільки народу натовпилося. Й мене знемога взяла…

— Правда, правда, — загомоніла служба, радіючи, що молодий Черниш обстає за нею перед сварливим дворецьким.

— Не борони, Петре, тих дармоїдів, — насупився дворецький. — Вони тепер лише байдики б’ють. Андрію! — крикнув на молодого свічкаря. — Чого витріщився на мене? Біжи зараз же й доглянь, чи свічки в порядку всюди. Та подивися, чи ще радять нагорі, чи, може, вже скінчилася старшинська рада?..

— Ще радять, Панасію, — озвався йому у відповідь молодий старшина. — Ішов-єм сюди й бачив, що світилося в канцелярії.

— Діла клопітливі настали, що й казать, — пробубонів журливо дворецький. — Подейкують, ніби цар прислав до нашої генеральної старшини новий указ…

— Об чім би то був той указ? — впало запитання котрогось із слуг.

— Звідкіля мені знати? — відповів питанням на питання схвильований дворецький. — Хіба я стаю раду радити зі старшиною, чи що?.. Чув таке, а чи це правда, не знаю…

— Щось і я чув про якийсь указ, — нахмурив чоло молодий старшина. — Хотів-єм спитати батька, та не встиг, бо він пішов борзо на старшинську раду й не було часу поконверзувати з ним.

Старий дворецький глянув допитливо на молодого Черниша, який вловив його погляд. Одначе він говорив правду. З батьком, генеральним суддею, молодий Черниш зустрівся в часі дня лише на мить і, бачачи батька вельми заклопотаного, не відважився зупиняти його на розмову. Тому-то він і здвигнув непомітно плечима на мовчазний запит дворецького, що означало «я нічого не знаю».

Панасій любив молодого Черниша. Він виростав на його очах, приходив його завжди відвідувати, коли приїжджав додому з Київської Академії, і тоді й розказував старому дворецькому про життя в Києві. Петро Черниш був добре вихованим молодим чоловіком і побував деякий час у Польщі та Німеччині, ознайомлюючися із життям тих країн. Він захоплювався Вольтером, блискуче умним і гостроязиким французьким молодим вільнодумцем, про якого так багато наслухався в Німеччині, й хотів конечно з ним зустрітися. Для того треба було Чернишеві поїхати до Франції, одначе погані французько-московські взаємини, які тривали вже довший час, не вможливили йому здійснити таку задуману поїздку.