Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 4
Святомир Фостун
На кольоритному полотнищі персонажів, подій і соціяльно-побутових фрагментів повісти «Нас розсудить Бог» виростає у повній своїй величі гетьман-мученик Павло Леонтієвич Полуботок, який в ім’я отчизни пішов на свою Голгофу, щоб умерти в’язнем у фортеці-в’язниці, але жити вічно в історії української нації.
Даючи читачам у руки історичну повість д-ра Святомира М. Фостуна п. н. «Нас розсудить Бог», що її видаємо в рамках Юнацької Бібліотеки СУМ, уважаємо, що автор сповнив своє завдання — закріпив величню постать гетьмана-мученика в українській художній літературі, а теж і вказав українській молоді, що служити Україні й українській нації треба й можна всюди, де тільки вона проживає, розкинена по різних країнах світу.
Віримо, що прийде час, коли українська молодь на Рідних Землях зможе взяти до рук цю історичну повість та її прочитати вільно, без страху, що буде за це переслідувана.
«ИЗБРАНИЄ ГЕТМАНА ОТЛАГАЄМЪ»
Заскрипіли журливо ясени.
Гривастий прохолодний вітер прошумів по-заводіяцькому в їхніх верхах, помчав буйно метелицею по вулицях Глухова, розмітаючи по всіх усюдах пожовкле листя, вигулькнув аж на верхів’я високих копулястих бань глухівського собору й погнався жвавим молодиком ген-ген далеко поза город, де буйночервінню погідної осени прикрасилися гаї і потягнувся в безкраю далечінь сумовитий степ.
Із-за високих тополь виходив на зоряне небо круглолиций місяць і лукаво підморгував усміхненим зорям.
Над Глуховом лягла тиха осіння ніч.
У городі стихла давно рухлива метушня. Статечні міщани та райці сиділи у своїх домах, підраховуючи денні зиски, крамарі сліпали у складах, перекладаючи товар і приготовляючи його на наступний базарний день, а козаки-гульвіси похмелялися в шинках, регочучи голосно з різних безсоромних слівець, яких не поскупляли сивовусі й довгочубі веселуни, що їх ніколи не бракувало там, де веселилося козацьке заднє товариство, а найпаче в шинках.
Час від часу забігали до шинків проїзні гінці з полків, які повертали із Глухова додому. Вони завжди спішилися й були скупі на розмову. Хильнувши чарку-дві, кидали шинкареві дрібну монету, навіть не вимагали решти й за хвилину вже скакали вулицями Глухова, аж дудніла земля під копитами їхніх прудконогих коней.
Та ще заходили до шинків царські люди — стрільці, єгері, райтері чи драгуни з московської залоги, що стояла у Глухові. Часом приходили й москалі — писарі та підписчики з канцелярії Малоросійської Колегії. На їх вид змовкали веселі козаки, супилися й недружелюбно зиркали на московських зайд. Шинкарі ж із удаваною гречністю обслуговували царських людей, здираючи з них удвічі дорожче за горілку, ніж від козаків. Розмова між козаками й москалями не в’язалася, це москалі відчували та й собі сердилися на запеклих «хахлів».
Просторий гетьманський двір був слабо освітлений.
Світилося лише у приміщеннях двірської служби та в кухні, де сиділи при вечері втомлені шафарі, ключники, покойові, посильники і свічкарі, відпочиваючи після цілоденної мотанини. Правда, ще треба було довести до порядку приймальну залю, в якій увесь Божий день товпилося повно прохальників, і двірські слуги як могли, так відкручувалися від принаглювань дворецького Панасія, щоб іти робити порядок у залі.
