Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 48

— Що ж, Полуботок гетьманує, тобто й далі є наказним гетьманом. Петро не погодився, щоб в Україні відбувся вибір гетьмана, хоч генеральна старшина того домагалася. Цар відповів, що «поки що вибір гетьмана відкладається», мовляв, із причини його війни з персами. Старшина продовжує домагатися вибору й вислала знову своїх послів до царя аж в Астрахань. Невідомо, що вони звідтіля привезуть. Імовірно, цар поновно відмовить генеральній старшині. Що ж торкається Полуботка, то він хоче стати вибірним гетьманом, бо тоді матиме більше право й можливість відстоювати права козацької нації. Немає сумніву в тому, що він великий патріот. У цьому я впевнився під час зустрічі з ним. Полуботок упертий і одвертий. Ваша Милість знають, що з царем Петром не можна бути одвертим. Звичайно, справуючи уряд тільки наказного гетьмана, Полуботкові нелегко справлятися з усім, тим більше, що в Україні господарює Малоросійська Колегія, тобто Вельямінов робить, що хоче. Люди нишком жалкують, що не стали з Мазепою проти царя. Полуботкові, з яким я зустрівся секретно у Свято-Дмитрівському манастирі, переказав про все — як і що ми діємо на Заході, а також говорив і про наші пляни. Він прохав запевнити Вашу Милість, що буде боронити права й вольності козацької нації до свого останнього віддиху. Йому нелегко…

— Йому нелегко, — повторив і собі тихо хворий гетьман. — Знаю, знаю… Щоб тільки навіжений Петро не згладив його, бо тоді Україна може залишитися зовсім без гетьмана, а все вхопить у свої руки Малоросійська Колегія. Правда, є ще Апостол, але Петро й поготів не схоче слухати про нього.

— Того Полуботок і боїться, Ваша Милосте, — підхопив Мировський, — бо тоді москалі затиснули б Україну до краю.

— Бідна наша Україна, — журно похитав головою гетьман, — загине вона в московських лабетах, якщо не буде якоїсь зміни… А її, на жаль, не видати…

Осінній короткий день швидко збігав, і у спальні стало темніти.

Кароль запалив свічки й підкинув дрівець у ватран. Від цього спальня ніби й повеселіла. Легке сяєво свіч побігло по стінах, зупинилось на образі Матері Божої, прибраному вишиваними рушниками, майнуло по козацьких пістолях, розвішених на стіні, та по великій скрині в куті гетьманської спальні. Звідтіля воно плигнуло на ліжко й освітило поблідле обличчя гетьмана, який далі слухав уважно розповідь свого близького повіреного Мировського — Аскер-паші.

Слухати було що.

Говорили вони довго-довго.

Каролеві скучилося, й він, позіхаючи, куняв у передпокою, сподіваючися, що гість ось-ось вийде, а Мировський так і не виходив. На диво, Каролеві ще довелося позвати до гетьманської спальні капітана де Клюара, і всі з цікавістю прислухалися до того, як Мировському вдалося визволити схопленого турками запорозького посланця. Гетьман був прямо заскочений фактом, що Мировський уже встиг підкупити солунського пашу. Капітан де Клюар тільки крутив свій рудий вус із вдовілля. «Аскер-паша знає своє діло, — мислив він задоволено, — з таким не пропадеш…»

Пізно ввечері, коли Мировський, попрощавшись із гетьманом і капітаном де Клюарем, подався до своєї гостинниці, Кароль погасив свічки в гетьманській спальні й навшпиньках тихо вийшов із неї.