Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 39

— В Царського Величества є важливіші справи, як ось твоя, скотина-нехристе, — обурився голосно обер-секретар на косоокого татарина, котрий прийшов жалітися на свого начальника, що захопив неправно отару його овець. — Як ти посмів із такою дрібною справою лізти на очі Його Величества?!

Наляканий татарин, не розуміючи ані слова, лише безрадно кліпав очима й не знав, чим це він так розсердив царського обер-секретаря.

— Скажіть цьому нікчемові, — звернувся він до перекладача, — щоб він забирався геть. Хай звертається до астраханського воєводи!

Цар прийшов коло полудня, так як і сподівалися козацькі посли. До ждальні вскочили, мов опарені, два високі єгри з Петрової гвардії і завмерли біля дверей. За ними ввійшов царський камердинер і голосно заволав:

— Його Царське Величество!

Цар пройшов швидко через ждальню, немовби не помічаючи присутніх, зігнених у низькому уклоні, а за ним пройшли граф Теодор Матвієвич Апраксій, князь Михайло Михайлович Голіцин, граф Борис Петрович Шереметьєв, граф Федор Олексієвич Головін і князь Теодор Юрійович Ромодановський.

За декілька хвилин із канцелярії вийшов канцелярист і проголосив, що прийому нікому не буде, а всі записані удостояться оглядати світле царське лице наступного дня…

— Вас Царське Величество зараз прийме, — підійшов канцелярист до Рубця й Биковського, окинувши байдужим поглядом решту розчарованих прохальників.

— Ваша генеральна старшина, — мовив цар Петро козацьким послам, ходячи широкими кроками по канцелярії, — знову подала прошеніє про вибір гетьмана. З тією справою треба підождати. Чуєш, Данілічу, — гукнув несподівано він до Меншікова, — ти написав старшині про те, що слід відкласти вибір гетьмана.

— Написав, Ваше Величество, — сполохався Меншіков. — Копія листа при мені.

Князь Голіцин підсміхнувся непомітно. Він не полюблював Меншікова, й царський крик на бублейника його дуже веселив. Проте Голіцин не подав на виду своєї радости й сидів коло столу поважний та зосереджений, слідкуючи уважно за скорими рухами, а ще скорішими царськими словами. Цар не був у злому настрої, і козацькі посли відітхнули з полегшею, знаючи вже зі своєї практики, що коли Петро збіситься, тоді годі з ним узагалі говорити. Він ходив по канцелярії, говорив наче до себе й зовсім не звертав уваги на присутніх.

— У мене ніколи… повно праці… війна з персами… Астрахань погоріла, треба відбудовувати… порт ставитиму тут… часу не стає…

Високий, широкоплечий, із гривастим, уже сивіючим волоссям, цар Петро ще був дуже енергійний, але на його обличчі можна було бачити сліди знемоги й передчасної старости. Він уже не ходив, так як колись, виструнчений, мов свічка, й хоч рухався дуже швидко, то все-таки час до часу опирався на палицю — свою славнозвісну «дубинушку», якою у приступі люті міг полоснути кого попало.