Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 37

Ці слова були звернені до єпископа Михаїла, який налякано заморгав очима й поспішив запевнити царя, що про те йому нічого не відомо.

— Та хто б це із священнослужителів відважився говорити таку богопротивну хулу про Ваше Величество?!.

— Не прикидайся, владико, незнайком, — реготнув цар, тіпнувши єпископа рукою по плечах так, що той аж зігнувся від дужої царської руки. — Цар усе знає, владико, що про нього говорять… Не маю часу взятися за вас, чорноризники, та ще усіх скручу в баранячий ріжок так, що ані не писнете. Ще дужче, як розкольників. Називаєте мене Антихристом? Це мені байдуже… Але ніхто з вас, навіть і ті, що носять мітри, не спосібні думати й бачити велике майбуття Росії. Тільки я це бачу! Й не лише бачу, але і творю це майбуття!!!

Останні слова Петро вигукнув хвалькувато.

Єпископ Михаїл не відважився йому перечити, бо це було небезпечно. Царева антипатія до церковників була відома. Правдою було теж і те, що московські попи на далеких окраїнах і в лісових глушах таки називали його Антихристом і потиху виклинали царя як «врага й адського супостата земли русской».

Царський приказ розправлявся жорстоко з такими попами і гноїв їх у в’язницях, а це ще більше поглиблювало ворожнечу між церковниками й Петром.

— Ніколай Тимофеєвич, — гукнув цар астраханському воєводі, — мальвазія в тебе славна, аж губи липнуть! — А потім звернувся до цариці: — Не правда ж, душко?..

— Рад стараться, Ваше Величество, — склонився воєвода.

— Ти в мене молодець, — похвалив його цар, — тримаєш міцною рукою астраханську землю. В мене навчився…

— Рад стараться, Ваше Величество, — повторив воєвода. — Смію зауважити, що тільки здоров’я в мене негодяще.

— О, справді?!!

— Ніколай Тимофієвич жаліється вже давно на слабе серце, — підказав цареві князь Меншіков.

— Нічого, потерпи ще трохи, Тимофієвичу. Коли скінчимо веремію з персами, тоді підеш на відпочинок…

У залі стояв голосний гул і робилося щораз гарячіше.

Дехто з царських достойників уже сп’янів і хитався у кріслі або куняв, декому хотілося страх розіпняти каптан, і всі вельми зраділи, коли при кінці обіду цар звернувся до астраханського воєводи:

— Вгостив ти мене, Тимофієвичу, славно. За це тобі велике спасибі. Тепер я піду і трохи приляжу… Ви ж, — глянув цар посоловілими очима на присутніх, — продовжуйте обід…

Всі підвелися.

Цар, спираючися на воєводу, в супроводі цариці і князя Меншікова виходив із залі. Нараз, пригадавши собі щось, зупинився.

— Даніліч, — сказав гостро, — завтра вранці козацькі посли мають бути в моїй канцелярії!

При цьому він смикнув Меншікова за гудзик його атласного, розшитого золотом каптана.

— Слухаю Вашого Величества! — вклонився низько Меншіков цареві.

Хоч Биковський і Рубець прибули ранувато до астраханського кремля, проте царя вони вже не застали.

«Це чорт, а не чоловік!» — сердився Рубець, почувши в канцелярії, що цар ранесенько, тільки просірів ранок, уже погнався в город, над річку Кутум, захопивши зі собою декількох німецьких і голендерських майстрів, спеціялістів у портовому будівництві.