Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 38

— Його Величество намірає создати великий порт в Астрахані, — заявив козацьким послам головний царський обер-секретар Іван Афанасович Позняков, затираючи руки з холоду.

Хоч в одній із просторих заль астраханського кремля, де примістилася царська похідна канцелярія, палахкотіли й голосно потріскували у ватрані грубі поліна, проте було холодно, й канцеляристи та підписки щулилися з холоду, похилені над паперами, і шкряботіли потиху перами.

— Коли ж повернеться Його Величество? — допитувалися обер-секретаря козацькі посли.

— Невідомо, — знизав плечима Позняков, — може, вкоротці, а може, аж біля полудня.

— Що ж нам чинити? Його Величество велів нам прийти вранці, й ми прийшли…

— Доведеться вам ждати, — розвів руками обер-секретар.

— Побила б його лиха година! — сердився, крокуючи коридором, Рубець. — Мені аж ніяк не хочеться вичікувати в цих непривітних холодних мурах…

— Що ж удіємо? Треба чекати, — говорив Биковський, міряючи повільними кроками довгий, темнуватий і гостролукий коридор астраханського кремля, де тут і там горіли смолоскипи у прикріплених до мурів залізних лійкуватих сплетивах. — Петро може надбігти кожної хвилини. Знаєш, який він навіжений…

— І який скажений, — додав Рубець. — Та ще невідомо, в якому настрої він сьогодні. Як щось не по-його, то пиши, пропало. Ушкереберть піде наша місія.

— Як Петра нападе біс, то ми не будемо наполягати на тому, щоб він дав відповідь на прошеніє генеральної старшини, а переждемо кілька днів і тоді знову попросимося до нього. Пам’ятаєш, ми так були вчинили за покійного гетьмана Скоропадського й виєднали царську згоду.

— Це діло. Так і зробимо. Нам тоді повезло. Меншіков аж сам дивом дивувався, що цар так скоро й навіть без кондицій погодився на наше прошеніє.

— Про вовка помовка, а вовк і в хату суне. Гляди, — торкнув Рубець приятеля, вказуючи очима на надходячого навпроти них князя Александра Даниловича Меншікова. Він ішов у супроводі двох царських полковників. Одягнений у півшубу, Меншіков поскрипував вичищеними до сліпучого блиску чобітьми й відразу насупився, побачивши козацьких послів.

— Доброго ранку вам, Ваше Сіятельство! — привіталися вони.

— Доброго ранку й вам, гаспада. Як пройшла авдієнція у Його Величества?

— Його Величества немає, і ми ждемо. Нам сказали, що Його Величество поїхали над річку Кутум…

— Ага… ага… ну що ж, підождіть. Його Величество не забариться… Мені теж треба з вами говорити, але тепер не маю часу. Я вас повідомлю, — кинув Меншіков, крокуючи жваво до царської канцелярії.

— Бублейник нікчемний! — процідив крізь зуби Рубець.

— Єрипуд препаскудний! — додав сердито Биковський і собі.

Посли тинялися довгенько без діла по астраханському кремлі, який заповнювався щораз більше царськими людьми, а через деякий час прийшли знову до ждальні, де вже сиділо кільканадцять осіб, які добивалися на послух до царя з різними справами. Здебільшого це були астраханці або люди із пригороддя та ближчих і дальших околиць — купці, начальники татарських улусів, вірменських громад та пейсаті євреї. Царському обер-секретареві було чимало мороки із прохальниками, бо мало хто з них знав російську мову, й аж прихід воєвідського перекладача вельми втішив заклопотаного Познякова, котрий велів своїм канцеляристам записати прізвища прохальників і справи, з якими вони прийшли на послух до царя, не даючи при тому їм ніякої надії, що вони вдостояться такого послуху.