Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 36

Тому, знаючи царські норови, астраханський єпископ Михаїл сидів сумирно і скромненько праворуч Петра, не відважуючися сказати якесь зайве слово, а все притакував голосній балаканині вже підхмеленого царя.

— Варвари в мене всюди, он що, — нахилившися над столом, говорив цар до графа фон Гайдена, посла саксонського курфюрста, який, прибувши до Москви, не застав там царя й вибрався на зустріч із ним аж до Астрахані, при чому в часі своєї довгої і далекої подорожі зробив багато вельми цікавих записок. — Усі вони азіяти, — продовжував нарікання цар. — Перевиховую їх, учу, щоб стали європейцями, але ніяк не виходить.

Із цими словами цар узяв пальцями з полумиска чималий шматок печеного м’яса.

Граф фон Гайден був дуже здивований, що цар бере м’ясо руками, не вживаючи веделець, ані ножа, але, поминувши це, склонився в легкому поклоні:

— Ваше Величество й так уже досить добре зевропеїзували свою країну. Їдучи сюди, я мав нагоду зауважити значні висліди невтомної праці Вашого Величества…

— Багато, ой як багато, графе, ще треба вчинити, щоб зробити Росію європейською державою! Сил не стає за всім доглянути. Моїх вайлуватих ведмедів теж треба пильнувати. Поробив я їх, дураків, князями, графами та баронами, але толку з того ніякого!..

Будучи підхмеленим, цар почав гарячкуватися. Було відомо, що напідпитку він завжди говорив те, що у нього було на умі, а чого він ніколи не сказав би у тверезому стані.

— Чого надувся? — покосився Петро на Меншікова. — Може, неправду говорю? Ти хто такий був, га?!. Бублики продавав, а тепер сидиш ось тут поруч зі мною. Й таких бовдурів, як ти, в мене багато…

Князеві Меншікову було вельми неприємно, що цар так грубо висловлюється про своїх вельмож при саксонському послові, який добре володів російською мовою і, слухаючи такі царські епітети у сторону вельмож, сердечно сміявся з них у своєму нутрі, хоч назовні й вусом не моргнув.

Козацькі посли, військові товариші — Василь Биковський і Семен Рубець, які сиділи майже навпроти царя по другій стороні бенкетного стола, теж посміхалися сердечно з царської балаканини. Вони вдавали, що не помічають, як царські вельможі червоніють і хвилюються, слухаючи образливих висловів підпитого царя. А він їх обзивав нікчемами й нетямущими бовдурами.

— Хочу відкрити Росії вікно в Европу, — говорив Петро, — тоді пущу свою фльоту під самий ніс турецькому султанові. Та що там султанові, — тріпнув рукою нетерпляче. — Завоюю Індію. Коли я переміг Карла, то хто встоїться проти мене?!.

Петро стукнув золотим пугарем об стіл так міцно, що на ньому задеренчав увесь посуд, а тоді продовжував:

— Мої ведмеді називають мене кривавим деспотом за те, що я хочу великої Росії… Мовчи, Даніліч, — зиркнув він грізно на князя Меншікова, який хотів щось сказати, — я знаю, що правда коле в очі… Я знаю все, що про мене говорять… Хіба ж попи та розкольники не називають мене Антихристом?!.