Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 35

Служба Божа правилася довгенько, й цар уже почав нетерпеливитись. Князь Меншіков споглядав крадькома на Петра, побоюючися, щоб цар не вийшов із собору. В Петра це не першина, бо виходив було не раз із церкви в половині Служби Божої. Але на цей раз вона скінчилася, й хор проспівав голосно многоліття цареві, цариці, єпископові та астраханському воєводі. Цар навіть не підходив до хреста, а, повернувшися круто, вийшов із собору, а за ним посунули генерали та його найближча знать.

При виході царя із собору військові колони прокричали «ур-ра», і їхній крик рознісся голосним відлунням по цілому городі та злякав галасливе гайвороння, що зграями злітало над знищеними великою пожежою, недогорілими стінами й почорнілими руїнами Астрахані.

Святковий обід був улаштований у просторій залі астраханського кремля, який являвся осідком місцевого воєводи, генерала Ніколая Тимофієвича Безносова. Сам він сидів близько царя, по правиці князя Меншікова, — сивуватий і згорблений, із обличчям, густо подзьобаним віспою.

Служки підносили до столів різні страви й напої. Царські вельможі випивали обильно, їхні обличчя розчервонілися, їм стало гаряче, проте ніхто з них не відважився розіпняти свого вицяцькованого золотом каптана, бо за це можна було обірвати від царя чаркою по лобі. Тому всі терпіли, витираючи свої лиця чистими хустинами, які кидали позад себе лакеям, що стояли, виструнившися, за кріслом кожного царського вельможі.

Цар Петро сидів у широкому вигідному кріслі й тягнув чарку за чаркою. Його буйна грива, вже густо посріблена, спадала неслухняно ззаду на каптан, обличчя, здавалося, набрякло і зблідло, під очима лягли широкі півкола, а повнувате царське підборіддя час від часу нервово здригалося.

Петро помітно постарів, і це кидалося всім у вічі. Правда, його здоровенна фігура все ще дихала завзятющою енергією, і він, як колись, морщив своє високе чоло, пронизував своїм бистрим поглядом усіх присутніх та крутив головою. Тоді розкидалася на голові його буйна грива, й цар здригався нервово, тримаючи міцно у своїх руках келех із напоєм.

Царя боялися.

Він міг скипіти кожної хвилини, й тоді його люті не було меж. Цар скаженів, бив дубинкою кого попало, трощив посуд і меблі. Але такий приступ скаженої люті не тривав довго. Цар скоро знемагав, утихомирювався, заспокоювався і, звалюючися на крісло чи на лаву, негайно засипляв міцним сном.

Найбільше діставалося в таких випадках царським вельможам. Петро шмагав їх своєю палицею, рвав їхні каптани, лаяв їх грубо, і справжнє горе було комусь із вельмож бути близько царя, коли він лютував. Ніхто тоді не висмикувався, щоб не обірвати дубинкою по плечах. Рука в царя важка. Як уперіщить, аж кості тріщать. Не було перебору. Будь ти собі князь, граф, генерал, полковник чи боярин. Правда, цар не поривався з дубинкою на духовних осіб, хоч частенько погрожував їм своєю великою кулацюрою, а звичайним попам не шкодував ляпасів і смикав їх злісно за патлаті бороди.