Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 33

Спати ж спокійно втомленому царському послові не довелося довго. Щоправда, він заснув одразу міцним і твердим сном, але пробудився, коли хтось несподівано торсонув сильно його плече. Розплющивши очі, граф Юсупов отетерів. У спальні світилося, а над ним нахилився кремезний, скромно одягнений козак із суворим обличчям і пронизливим поглядом, ціляючи у нього своїм пістолем, а в другій його руці виблискував гостролезий ніж.

Юсупов хотів закричати, але йому наче відібрало голос. Не міг також підвестися на ліжку. В розпуці глянув на столичок біля ліжка, на якому лежали його пістолі. Їх там не було. На свічнику блимала одна лямпа, а в її слабому світлі козача постать неначе виростала, могутнішала і грізнішала. Руки козака видалися графові розпростертими крилами, з яких визирала мовчазна смерть.

— Хто ви й чого хочете від мене?.. — вистогнав насилу переляканий Юсупов.

— Хто я — це не таке важне… Чого ж я хотітиму від вас, негайно скажу. Але перед тим остерігаю, що один-однісінький ваш крик або спроба мені протиставитися коштуватимуть вам життя. Хочу запевнити вас, що я стріляю добре, як також непогано володію ножем, тому не раджу вам рискувати життям…

Граф аж упрів із переляку. З таким розбійником немає жартів. Ач, як лупає своїми грізними очищами. З лиця видно, що зарізяка неабиякий. І як це він прокрався до будинку?..

— Не бійтеся, — заговорив тихо козак, — я не прийшов із заміром убивства, хоч не пошкодило б полознути вас ножакою по вашій товстій, мов у кабана, гортанці. Ваших власних грошей також не потребую, бо я не грабіжник… Проте, як мені відомо, ідучи вже вдруге до Царгороду, ви везете Порті гарного гостинця, а що у ньому є гроші, стягнені з нашої України, то хіба не прогнівається, як я заберу цю торбу з ними… Мені дуже прикро, що за це ви матимете великі неприємності від вашого батюшки-царя, який напевно пополосує вас дубинкою і звелить вам повернути гроші з вашого власного гаманця. Але ви не збіднієте, — глузував козак. — До речі, я вам пораджу, що зробити. Позичте собі у вашого земляка — полковника Толстого. Але гроші — це друга справа, й за ними я до вас не прийшов. Ви, будь ласка, дайте мені царський лист, і я вас більше не турбуватиму.

— Листа? Якого листа?

— Того, що ви маєте! До великого везіра Ібрагіма.

— В мене немає ніякого листа до везіра, — видушив граф крізь горло.

На обличчі козака заграла глумлива усмішка.

— Справді? Невже ж я помилився?.. Все-таки, будь ласка, порийтеся ось тут, у вашій шкуряній торбі…

І козак вправним рухом кинув на ліжко велику шкуряну торбу із графськими знаками, а тоді продовжував:

— Звичайно, я міг би сам забрати цього листа, але тоді ви скажете, що це був грабунок. Мені було б дуже прикро, коли б ви говорили про мене як про грабіжника, тому звольте самі вручити цього листа мені до рук. Ну, витягайте його!

Козацьким пістоль узяв приціл на чоло переляканого до смерти графа, який закусив губи з досади на своє безсилля. Він порпався довго в торбі своїми грубими пальцями, отягався, але з чорної цівки пістолю невмолимо чигала смерть, і рад-нерад він витягнув листа, залитого сургучем, із печаттю царської канцелярії та подав його козакові. Йому трусилися руки…