Читать «Дикі володарі» онлайн - страница 71

Він перехопив здивований погляд гостя.

— У нас теж на папері й від руки майже не пишуть, — посміхнувся директор. «Нехай не думають, що ми — відстала країна». — Так, ми навчаємо дітей такому письму, але їм рідко доводиться застосовувати ці знання на практиці. За винятком іспитів. Підробити почерк неможливо, відповісти за іншого — теж. А головне, у цьому процесі не задіяна електроніка, яку, як я вже говорив, легко обдурити.

— Вживлені нейросистеми? — зрозумівши, кивнув гість.

— Не тільки. По суті, неважливо, як вони намагаються нас обдурити. Важливо, що намагаються, і ця «гонка озброєнь» тільки набирає оберти. Вона змушує їх удосконалюватися й винаходити зовсім неймовірні способи… отримання інформації із зовнішніх джерел, — директор вчасно зметикував, що навряд чи гість правильно зрозуміє слово «шпаргалка». — Нинішній рівень інформаційних технологій відкриває надто широкий спектр можливостей, котрий, як ви знаєте, і довелося скорочувати до мінімуму всіма можливими способами, — він вказав на монітори, де було видно душові й роздягальню. — Зрозуміло, така ситуація багато в чому екстремальна для дітей. Ми враховуємо психологічний фактор — і після довгих експериментів дійшли висновку, що оптимальним є такий варіант іспиту, відповіді на який пишуть на папері й від руки.

— Але навіщо ви даєте їм їхній папір, олівці?.. Невже… е-е-е… так складно забезпечити їх усім цим уже тут?

— Так, це надзвичайно ускладнило б завдання, — кивнув директор. — Бачте, у даній ситуації діти повинні отримати хоч якийсь якір — знайому, звичну річ, що допоможе заспокоїтися. Олівець, ластик і папір і стають такими якорями. Звичайно, за старих часів, коли люди писали на папері, ці предмети були повсякденними, «безликими», якщо можна так висловитися, — і сприймалися по-іншому. Але нинішнє покоління ставиться до них інакше — як курець до своєї трубки чи музикант до свого інструмента. Ці порівняння не зовсім адекватні, але, думаю, головне відображають. Врахуйте, деякі діти пишуть олівцями лише п’ять-шість разів на рік.

— Однак, чи не заважає їм це відповідати на питання іспиту? Якщо вони так погано й не часто пишуть від руки…

— Я не сказав, що погано, — поблажливо посміхнувся директор. — Так, рідко — але в жодному разі не погано. Мабуть, це займає в них трохи більше часу, ніж у наших предків, — і тільки.

Гість із сумнівом скосив на нього погляд, а потім ткнув пальцем в один з моніторів:

— Тоді чому цей хлопчик із таким відстороненим виглядом водить олівцем? Це не схоже на письмо.

— Не схоже, — погодився директор. — Напевно, він просто задумався про щось.

— Або не знає відповідей на питання, — похмуро підсумував один із членів міністерської комісії.