Читать «Дикі володарі» онлайн

1. — Щось ви сьогодні пізно, — пробурчав Тірхад.

Він оглянув мене від голови до ніг, осудливо піджав губи й кашлянув:

— Н-да, пізненько. Пані Джессіка й так мені всі вуха прогуділа… — старий зробив паузу, потім додав: — Тільки їй про це не кажіть. Образиться. Та й ні до чого.

Я кивнув, погоджуючись.

— Ну, чи не знайдеться чогось новенького? — тепер, коли обурення із приводу затримки пролунало, Тірхад визнав за можливе перейти до ритуальних фраз.

— Зараз подивимося, — в тон йому відповів я. — Думаю, щось таки відшукається.

Але сьогодні щиро дотримуватися правил гри не вдавалося — і старий, схоже, це помітив. Він звів до перенісся сиві брови:

— Бачу, хлопче, у вас не все гаразд. Ви чимось засмучені. Чи не запізненням, га? Не бійтеся, ніхто не скаржитиметься. Ми ж розуміємо…

«Нічого вони, звичайно, не розуміють — звідки? І, напевно, ніколи вже й не зрозуміють».

— Спасибі, пане Тірхаде. Ви завжди дуже добре ставились до мене. Справді, не хотілося б, щоб головний довідався. Можуть позбавити преміальних… ну, не мені вам розповідати. А для мене преміальні означають дуже багато…

— Пам’ятаю, пам’ятаю, — перебив мене старий. — Аякже, пригадую — ви розповідали про цю вашу… як там її? Розалінду, так?

— Мою дружину звуть Розалія, пане Тірхаде, — обережно виправив я.

— Звичайно. Саме так її і звуть. Пам’ятаю, пам’ятаю, — він розсіяно постукав пальцями по набалдашнику ціпка. — Розалія. І ви мрієте про невеликий будиночок, може, навіть у нашій долинці. Мені здається, це чудова ідея. Розумна ідея — жити далеко від брудних міст, шумних машин, посеред природи. Знаєте, адже тут зовсім не погано. Я б навіть сказав, добре. Тільки пошта іноді запізнюється.

Я — як і слід було — почервонів і поправив ремінь сумки. Конверти всередині зашелестіли, і це відволікло старого від подальших просторікувань. Можливо, мені не слід було підганяти його, але інші, напевно, теж чекали й теж хвилювалися через затримку.

— Отже, подивимося, що тут у нас, — промовив я, розстібаючи сумку. Зрозуміло, листи й бандеролі в мене завжди складені так, щоб можна було легко знайти потрібне. Проте, я навмисно довго («передчуття — одне із задоволень») перебирав по черзі щільні прямокутники, невеликі коричневі згортки й сірі металеві коробочки. Тірхад глухо зітхнув, почухав негнучким пальцем волохату брову й переступив з ноги на ногу. На жаль, сьогодні я не міг «гратися» з ним довше — потрібно було поспішати до інших. Тому закінчив «пошуки» і витягнув із пачки два листи й бандероль.

— Ось, пане Тірхаде, — це, схоже, для вас.

Старий чіпко підхопив конверти, сховав під пахву згорток і кивнув: