Читать «Автохтони» онлайн - страница 149

– Конкуруюча фірма, – сказав він. – Німфа, туди її в гойдалку. Насправді просто непорозуміння сталося. Вибачте.

– Партитура? – Шукач улесливо зазирнув йому в очі. – Ви знайшли партитуру?

У Шукача був вигляд людини, яка геть нездатна образити, тихі вбивці іноді на перший погляд здаються геть нездатними образити. Але, звісно, Шукач не міг випускати з уваги, що десь поблизу вештаються контактери.

– Немає ніякої партитури, – сказав він. – Ковач її спалив. Там усе пішло шкереберть, і він її спалив. Так що не ятріть себе. Скінчилося все. Все скінчилося. Є тільки блазні та психи. І ніякої партитури.

Усе місто напхане психами. Вейнбаум теж псих. А шкода.

– Так що ж, – Шукач приголомшено похитав головою, – усе даремно? Від батька до сина… роки, роки… десятиліття! Навіщо ж усе тоді. Я б краще…

– Так завжди буває, – сказав він, – мономанія не винагороджується. Бо в якийсь момент усе закінчується, і руки в тебе порожні.

– Не вірю, – сказав Шукач.

Він сказав:

– Теж мені, Станіславський. Я втомився. Я, знаєте, хочу спати. І ви теж йдіть спати. Спатоньки.

– Але ж ми відпрацьовуємо вашу версію. Вертіго… Адже він, схоже, досі живий! Якщо його спитати як слід…

Вейнбаум, хитрун Вейнбаум! Це він, дряпаючи зсередини шкаралупу своєї самотності, свого безнадійного віку, зліпив з існуючого матеріалу цей розкішний розіграш.

– Авжеж! – сказав він. – У жодному разі не можна впадати у відчай. Ексцельсіор! Боротися й шукати, знайти та не здаватися. Головне, пам’ятайте: срібло й осика, срібло й осика. Не проводжайте мене, я сам піду.

Руки у кишенях, він чимчикував Банківською, потім Обсерваторною, потім Бузковою. Клуб пари вирвався з вуст і уплив у темряву, немовби він видихнув свою сумну напівпрозору душу. Червоноокий гігант височів над дахами, маківка топилася в тумані. Як же він злякався того зимового вечора! Уторована снігова стежинка була покреслена синіми та рожево-жовтими смугами, ліхтарі сяяли яскраво, не те що зараз, і він їхав на санчатах, закутаний і незграбний у щільному своєму коконі, й мороз щипав за ніс та щоки, і батько біг попереду, тягнучі веселі санчата, і він бачив батьківську чорну спину та мигтючі спалахи світла в кучугурах, і раптом ліхтарі скінчилися, і сніг згас, і його сильно трусонуло на льодистій вибоїні, і він, закинувши голову на тужаво обмотаній шарфом негнучкій шиї, побачив страшне чорне небо, й величезні колькі зірки, і нижче, понад чорними вирізними деревами з товстими сніговими обводами, два страхітливих нерухомих червоних ока. Хтось дуже великий дивився на нього згори, і від жаху та безпорадності він заплакав, він не міг нічого вимовити і тільки показував рукою у мокрій колючій рукавичці на резинці – там, там! І батько зупинив свій біг і повернувся, і сів навпочіпки, й обійняв його, плачучого. Ну що ти, що ти! Це ж просто телевежа. Телевежа! Ти ж любиш дивитися телевізор, правда? І він припинив плакати і повторив, ще пхикаючи та гарячково втягуючи повітря, – телевишня? Так, так, розсміявся тато, саме так, телевишня, ці вогники запалюються на ній увечері та горять усю ніч, щоб літаки бачили, куди летіти. Щоб літакам не було страшно, щоб нам не було страшно. Коли жевріють вогники, адже не так страшно, правда? І він витер мокрою рукавичкою мокрого носа і кивнув.