Читать «Автохтони» онлайн - страница 148

– А, це який у масонський ресторації? Букет її бабці? Думали, вона впізнає букет, а отже, вона і є Магдалена. Той самий букет, треба ж! З пасифлорою, вітексом і примулою вечірньою! Тоді чого ж ви дивуєтеся, що вона дала вам по пиці?

– Не розумію. Це ніби як мова квітів. У театрі було прийнято… Я спеціально запитував у Шпета.

– А, у бідолашного Шпета! У вас якийсь дивний дар знаходити дилетантів. Утім, що дивного, адже ви й самі дилетант. І що ж вам сказав бідолашний Шпет?

У простінку за плечем Вейнбаума прозирав схематично, але переконливо зображений чоловічий статевий орган. Гопники непереможні.

– Шпет сказав, що це зізнання в пристрасному коханні.

– Яке там кохання! Аптеку на Ринковій бачили? Де всілякі прибамбаси? Я там працював, ще до війни. Ну так, примула вечірня Oenothera biennis, вітекс священний Vitex agnus castus і пасифлора Passiflora incarnata. Міома, поліменорея і таке інше. Одне слово, жіночі хвороби.

– Що?

– Ну звісно. Не дивно, що наша Яніна так збісилася. Вона вирішила, що ви натякаєте на її, гм… функціональні порушення.

– Це був жарт Андрича. Злий. – Костжевський, який стояв декількома сходинками нижче, підвів до нього вузьке своє обличчя з близько посадженими очима. – Замовити Баволю портрет, Баволь бідував тоді, жодного клієнта, й обов’язково з цими квітами, й урочисто презентувати з якогось приводу. Я пам’ятаю, він висів якийсь час у них у вітальні, але потім прийшов брат Нахмансона, а він був обізнаний щодо медицини, і сказав, у чому там справа. Вона відтягла його на горище і більше не діставала. Андрич був майстром на такі жарти. Ходімо, Давиде, я втомився.

– Стривайте! – Він перегнувся через поруччя, квапливо кинувши у вузьке обличчя Костжевського: – Я ще хотів спитати.

– Ну? – байдуже відізвався Костжевський.

– Блаватська. Адже ви були знайомі з Блаватською! Вона справді була медіумом і таке інше?

– Який там медіум? Гладка пафосна дурепа. Самозванка. Стара істерична квочка, – із задоволенням вимовив Костжевський, смикнув щокою і рушив униз сходами.

Він йшов за ними, дивлячись у їхні спини, надійну – Лідії, військову – Костжевського, похилу – Вейнбаума. Спина інколи може сказати про людину більше за обличчя. Двері в парадній розчахнулися, зачинилися, розчахнулися, зачинилися, розчахнулися. Таксівка стояла біля самого ґанку, і голомоза голова Валека тьмяно полискувала під ліхтарем, немов більярдна куля. Чому Валек, звідки Валек, що, в місті немає інших таксівок?

– Ні-ні, – сказав він у відповідь на жест-запрошення Вейнбаума, який, крекчучи, сідав на переднє сидіння. – Я пішки.

* * *

Він стояв під стіною будинку на Банківській, дванадцять, і ловив обличчям дрібний сніг.

Це було приємно.

Вони вийшли з кутової тіні, акуратні, в сірих своїх пальтах, які зараз здавалися чорними, й обережно наблизилися до нього. Можливо, думали, що він уже надлюдина?

– Навіщо ви так? – докірливо сказав Шукач.

У Шукача було розбито ніс, у другого меломана – синець на вилиці. Контактери їм добряче надавали.

– Нацькували на нас цих… Хто вони?