Читать «Автохтони» онлайн - страница 151

Ти тоді збрехав мені. У цієї історії поганий кінець. Полярного льотчика вбили на війні. Тата Світлани вбили на війні. Тата Марусі, старого більшовика, посадили як ворога народу, а потім розстріляли, Марусю посадили як доньку ворога народу, і вона померла на лісоповалі, а Світлана… напевно, померла в дитбудинку, в евакуації, від якоїсь несерйозної хвороби на кшталт дизентерії, але вона була вже виснажена, бо завгосп дитбудинку разом із куховаркою збували продукти наліво. А от що стало з кошеням… З кошенятами зазвичай усе теж буває дуже сумно.

Він простягнув руку і взяв з полиці спочатку одну книгу, потім іншу. Він не пам’ятав, у якому томі «Блакитна чашка». Ага, ось. «Мені тоді було тридцять два роки. Марусі двадцять дев’ять, а доньці нашій Світлані шість із половиною. Тільки наприкінці літа я отримав відпустку, і на останній теплий місяць ми зняли під Москвою дачу».

Вони були дуже молоді, а тут ще полярний льотчик…

Покреслений аркушик папера випав із синенького томика і повільно ширнув на підлогу. Він підняв його. Видертий із записника. Акуратно. Квапливий почерк. Почерк книжної людини.

«Зайцю, не встигаю листа, я знаю, ти коли-небудь обов’язково приїдеш, це дуже важливо, ми станемо іншими, це все для тебе… Зайцю, ледве встиг листа. Не вір цій людині. Зайцю, коли отримаєш цього листа… дуже важливо і зовсім не те… Я чув музику сфер… Це Грааль, і я…»

Звичка акуратно розставляти розділові знаки залишається з людиною, коли її полишає все інше.

Він обережно розціпив зуби. Щелепні м’язи боліли. У вікні розвиднювалося.

– Ви йдете? – Сонний юнак був геть сонний. – А коли повернетесь?

– Не знаю, – сказав він. – Напевно, ніколи.

Зі злежалих щільних небес знову порошив сніг, тихий і заспокійливий, передранішнє місто було як замовкла музична скринька. Тату, а, тату, що це за штучка? Це музична скринька. Це що, така раніше музика була? Тааак. Давно була? Таааак. Тату, а який тоді був тато? Тату? Тато був ось такий! Тату, а який тоді був хлопчик? Хлопчик? Хлопчик, хлопчик був ось такий… Тихий сніг, і тихе місто, і припорошена снігом бруківка. До чого ж добре – ось так йти самому, ти сам собі домівка, ти всіх носиш із собою, під цією теплою шкіряною оболонкою, всіх твоїх близьких, усі голоси, всі обличчя, всі книги, всі чашки… Воробкевич це зрозумів раніше, Воробкевич молодець, Воробкевич ніколи не буде самотнім.

Удалині процибав труськом білий кінь, цокіт копит, пом’якшений снігом, котився тихими вуличками…