Читать «Автохтони» онлайн - страница 150

Він чимчикував повз генделик, де мовчазні чоловіки за пластиковими столиками суворо їли пельмені, повз вікно, в якому зачісувалася дівчина в маленькій чорній сукні, повз темну пащу підворіття, повз «Синю пляшку» та ресторацію Юзефа, і вулиці були порожні, й пані Агата, напевно, вже спала у своєму вузькому ліжку, і собачка спав у неї в ногах, і лапки посіпувалися уві сні…

За спиною було чутно цокіт копит. Усе ближче, ближче. З туману виплив білий кінь, плюмажик над вухами втомлено погойдується, сонний візник у фантазійному камзолі схилив голову на груди.

– Не підвезете?

Кінь сіпнувся храпом, плюмажик загойдався жвавіше, і візник здригнувся й прокинувся.

– Дивлячись куди, – флегматично відказав візник.

Він назвав вулицю, і візник так само флегматично кивнув.

Сідало було плюшевим, потертим, у світлі раптового ліхтаря полискувало помаранчем, напевно, колись було червоним, але вицвіло… У візника з вух тягнулися дроти плеєра.

Що зараз робить Урія? Дивиться на своїх маленьких футболістів? Обіймає Марину? Де зараз вільні райдери? Який розсікають морок? Усі вони, всі кинули його, й Урія, і Вейнбаум, і Мардук з Упирем, і він залишився сам, безпорадний, спутаний золотавими нитками чужої вигадки. Від коня пахло гноєм, і прілою соломою, і кінським потом, і від візника перегаром, і людським потом, і жуйкою «Орбіт», і, коли він зіскочив з підніжки, він почув тиху музику, що ворушилася в коробці плеєра… Візник слухав «Чарівну флейту».

Веронічки не було. За конторкою сонний юнак присьорбував каву з величезного блакитного кухля з намальованим на боці опухлим зайцем.

– Доплачувати будете? – спитав сонний юнак, не підводячи голови. – У вас термін спливає.

– Ні, я завтра їду.

– Шкода, – невпевнено сказав юнак. Він читав «Соціологію політики» Бурдьє.

– Та ні, – сказав він, – не шкода. У вас поїсти нема чого?

– Контіки лише.

– Що?

– Ну, контіки. Печиво таке. Кругле.

Юнак недбало кинув на конторку почату пачку. Він узяв печивце, потім подумав і взяв усю пачку. Чому контіки? Від «Кон-Тікі», чи що?

– Дякую. Гарна чашка. Оця, блакитна.

Корш збожеволіла, бо жила одночасно в різних часах. Я б теж схибнувся.

– А як на мене, вона зелена, – заперечив юнак. – І заєць цей… мені не подобається, як він на мене дивиться.

* * *

Треба буде завтра купити майку та труси. І шкарпетки. Треба було купити шкарпетки ще вранці, про що він узагалі думав? Зателефонувати Воробкевичу, чи що, спитати, як усе відбулося? Та ні, пізно вже.

Синенькі томи Гайдара тулились один до одного, немов злякавшись. Раніше вони нібито стояли рівніше. Їм теж незатишно, подумав він. Книги, які ніхто ніколи не читатиме.

А чому вона сердилась? Адже вони не розбивали чашки. Бо дорослі теж бувають неправі. Інколи вони сердяться, бо втомилися на роботі або тому, що на них нагримав начальник, а вони не можуть на нього нагримати у відповідь. І інколи тому, що насправді мають сердитися самі на себе. Тому вони образилися й пішли? Так, тому вони образилися й пішли. А чому вони повернулися? Тому, що насправді вони всі одне одного дуже любили, а коли любиш, треба вміти прощати навіть гірку образу й несправедливість. Так, вони повернулися та принесли кошеня. А потім що було? А потім кошеня зростало й одного разу, коли грало, розбило ще одну чашку, але ніхто на нього не сердився, всі тільки засміялись. У цієї історії добрий кінець, сказав він, і батько підтвердив, що так, у цієї історії добрий кінець.