Читать «Автохтони» онлайн - страница 147

– Йдіть до дупи, Вейнбауме.

Він раптом збагнув, що опинився один-однісінький у таборі ворогів і зовсім беззахисний. Костжевський у коридорі перекривав шлях до відступу, і Лідія теж, та вони у змові, а тут, перед ним, цей страшний блазень, трикстер, перевертень. Тростина з вовчою головою, ну звісно!

– Ой навіщо ви лізете у кишеню? – Вейнбаум був у захваті. – Що там у вас? Шокер? Пістолет? Ой що, і справді пістолет? Мене можна вбити лише срібною кулею.

На лікоть йому лягли чужі пальці, й лікоть відразу занімів. І все, що нижче ліктя, – теж. У Костжевського була залізна хватка.

– Ви помиляєтеся, – сказав Костжевський у нього над вухом. – Ви все неправильно розумієте. Він не Вертіго.

– Я не Вертіго! – радісно сказав Вейнбаум.

Усе це перетворювалося вже на якийсь суцільний цирк. Я не Вертіго. Я не Живаго, я не Мертваго, я не Петраго, не Соловаго… Я Ванька-Каїн, я – Ванька-Каїн!

– Ви ідіот, Христофоров, – повторив Вейнбаум. – Стільки готувалися, живіт вередили й не відрізняєте своїх від чужих! Втім, це, я б сказав, глобальна загальнолюдська проблема. Ні, я не Вертіго. Яка опера, яка «Смерть Петронія»? В мене й слуху немає.

– Хто ж тоді?

– А от не ваша справа. – Вейнбаум відсунув його тростиною та попрямував до виходу. – Ой, ну ви йдете вже?

На сходовому майданчику Вейнбаум довго копирсався у кишені, виймаючи ключі, впускав і піднімав тростину, сиплючи чортами, штрикав ключем у замкову шпарину. Світло на майданчику було синявим, світло від економ-ламп, і Вейнбаум у ньому виглядав не дуже й добре. Костжевський теж якось поблякнув і вилиняв, лише Лідія набула остаточної схожості з мармуровою каріатидою і через те досягла завершеності та досконалості.

– Останнє питання. – Він рушив за Вейнбаумом, який йшов неочікувано жваво, немовби в його тростину був вбудований портативний антигравітатор. – Чому Валевська дала мені ляпаса?

– А вона дала ляпаса? – в свою чергу спитав Вейнбаум, демонструючи схвальну непоінформованість. – Коли встигла?

– На вернісажі. Вона спеціально прийшла на цей бісів вернісаж, щоб дати мені по пиці. Виключно для цього.

– Напевно, ви її образили. – Вейнбаум сперся тростиною на сходовому майданчику, щоб звести дух. – Вона дуже вразлива, наша Яніна.

– Я зовсім не хотів її ображати. Я надіслав їй квіти. Точнісінько як на портреті.