Читать «Інтерв’ю з колоритним дідом» онлайн - страница 5
Андрій Степанович Крижанівський
— А того! Не тягни капусту рукою — виделка є.
— Все! Я пішов!
— А що сказати треба?
— Я більше не буду...
— Більше снідати не будеш?
— А! Дякую за сніданок!
— Стій! Портфеля забув. Забудько!
— Набрид той портфель — зошити, підручники...
— Івасику! Щоб я цього не чула!
— Добре, добре...
— Обережно через вулицю... На зелене світло...
— Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях
чатуватиме...
— Дожилися! Вже до науки вас ломакою заганяють...
— Біжу!
— Щасливо, Івасику!
Івасик, а якщо офіційно — кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський — поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.
КОНТЕКСТИ
Погладив по голові. І зняв скальп.
Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром.
З анкети: «освіта — висча».
І від стирання грані можуть гострішати.
У буфеті кібернетичного центру відвідувачів обраховував електронний касир.
Боєць літературного фонду.
Він був безпощадний у своєму гуманізмі.
— Так, фальшивлю! Але ж на високій ноті!
КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ
Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт.
Якийсь індивід буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк: це був мій сусіда по під’їзду.
— Чув? — дихнув він недільним відпочинком.
— Чу-у-в! — відказав я, переборюючи етиловий наркоз.— Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку.
— Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак М. повісився.
— Дурниці! — засміявся я.
— їй-бо, повісився! На джинсових штанях...
— Плітки!
— Чому ж плітки? — втрутилась дама в пенсне.— Нині майже всі мають джинси...
— Точно! — зрадів підтримці сусіда.—Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастроному. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав.
— Мабуть, перебрав, сердешний! — зітхнула кондукторка.
— Я чула, що в нього планувався рак горла,— підтримала розмову дама в пенсне.
— Рак... напився... повісився... жах...— пішов схвильований гомін.
— Та що ви, люди добрі! —засміявся я.— Він учора по телевізору співав!
— Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було...— почулися голоси.— Поки повідомлять, увесь світ уже гелготітиме...
Хтось почав настроювати транзистор.
Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячково мізкував, як накрити мокрим рядном брехунця-сусіду.
— Гей! — гукнув я до нього.— Вчора... ха-ха... вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганів-п’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові.
Вибухнув регіт:
— Дурниця! Нісенітниця! Брехня!
— Чому ж брехня! — почулося контральто дами у пенсне.— У нас на Подолі компанія дошкільнят-рецидивістів напала...
Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу.
Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.
— Чув? — кинувся він до мене.—Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав...
ЙДИ!
— Товаришу майстер! їду поступати на заочний. Підпишіть!