Читать «Інтерв’ю з колоритним дідом» онлайн - страница 4

— Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші «Метеори», гори вони синім полум’ям!

І мене преміювали новеньким велосипедом «Метеор».

— За доблесні художні зусилля! — урочисто сказав Цезар Амвросійович.— І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг!

— Романтика...

— Я про це й кажу... Гайда у пробний виїзд!

Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму «Москвичі».

— Тримайся за мною, буде легше! — крикнув він.

На другому повороті я шугнув у кювет: неприємна то

річ — ковтати газ із вихлопної труби!

ДІМ, В ЯКОМУ Я ЖИВУ

Дім цей новий.

Швидкопанельний.

Тут і потоваришував я з сусідою.

Познайомились ми якраз на новосіллях. Не встигли мої гості закусити, як знизу вдарила музика.

Ми, звичайно, скористалися і вшкварили український народний танок циганську молдавеняску. Аж паркет хвилями пішов. Дев’ятим валом. Тільки відсапались, як знизу гука сусіда:

— А тепер ви давайте! Що-небудь наше, змістовне — про любов!

Що-що, а співає моя кумпанія не дуже погано. Затягли ми до болю знайому мелодію, а сусідська кумпанія підхопила. Ото увертюра була! Симфонія!

Отак і заприятелювали.

Бува, сусіда знизу кричить:

— Агов! З яким рахунком наша збірна програє?

— А звідки ти знаєш, що програє?

— Невже виграє?

— Ні, програє.

— То на біса голову морочиш? Підкрути свого приймача голосніше — разом послухаємо, як наші крекчуть. Може, їхні форварди ворота переплутають?

Бува, я йому крізь підлогу гукаю:

— Егей! Прокидайся, бо проспиш царство небесне І земну роботу!

Чую: стук-грюк! Це у сусіди меблі сучасні. Комбіновані. Стіл-ліжко. Від поштовху розвалюються. Шезлонг виходить.

— Спасибі, що розбудив,— сусіда кричить,— бо вчора я прийшов втомлений, як чіп.

— Чому?

— Та свято ж було!

— Яке свято?

— День грака.

— А-а...

Отак і живемо — перегукуємось. Він мені магнітофон знизу крутить, я йому приймач згори вмикаю на всі заставки. Дружба! Погано, що інші сусіди нам заважають та ще й гніваються.

Вибачте, я зовсім забув сказати: друг мій живе на першому поверсі, а я — на п’ятому.

P. S. — Ну, це вже ти занадто,— сказав редактор. І виправив мій п’ятий поверх на четвертий.

ВИХОВНИЙ МОМЕНТ

— Івасику... Івасику, вставай!

— Ух... Ще рано... Спатоньки хочу...

— Вставай, бо хлюпну води!

— Ой! Встаю, уже встаю... Дай пиріжок!

— Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися!

— Бр-р-р... Знову гарячої нема...

— Гартуйся! Зубки почистити не забудь!

— Емаль стирається...

— Не знаю, як емаль, а штани ти стер... На тебе не напасешся! Ні, щоб сидіти тихо, либонь, крутишся-вертишся...

— А на сорочці... той... чорнила нема?

— Он, лишенько! Звичайно, є! Промокашка нещасна! Вуха шатир — там, мабуть, чорнильні озера.

— Все! Помився! Чистий, аж бридко...

— Не колупайся в носі! Вчиш тебе, вчиш...

— То я думаю... Думаю з пиріжків почати...

— Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів! Поклади пиріжок! Берись за манну кашку. Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу...

— Бр-р-р... Що я — маленький?

— Дурненький!

— Чого ти, чого!?

— А того! Цукерки з шафи потяг?

— Взяв...

— Не взяв, а поцупив!

— Чого ти, чого!?