Читать «Велике плавання» онлайн - страница 33

— Це, мабуть, ченці ополчились проти нього, — висловив здогад мій друг. — І після цього він ще морочиться з цими чорними воронами!

Я злякано глянув на синьйора Маріо, але той лише добродушно поляскав Орніччо по плечу:

— Ти помиляєшся, друже. Якщо де запахне золотом чи зиском, духовні особи не менше, ніж купці чи пани дворяни, схильні прикласти свою руку до такої справи.

І оскільки Орніччо здивовано повернувся до нього, синьйор Маріо додав:

— Серед ченців завжди бували такі, що повставали проти здорового глузду, до них я зараховую ворогів Голубка. Але пригадай ченців ла Рабіди чи духівника королеви — благородних ходатаїв у його заходах… Правда, вони вклали і свої гроші у спорядження нашої флотилії, — помовчавши, сказав секретар, тонко усміхаючись.

Я подумав про те, що, маючи справу з такими можновладними людьми, як герцог Медіна-Сідонія або Медіна-Селі, які протегували адміралу, пан змушений був хитрувати і приховувати своє незнатне походження.

Але думка про те, що адмірал колись босоногим хлопчаком тинявся вулицями Генуї, сповнювала мене ще палкішою і ніжнішою любов'ю до нього, коли, втомлений нічною розмовою, я засинав уже майже на світанку.

Розділ XIII,

У ЯКОМУ ВИЯСНЮЮТЬСЯ НОВІ СТОРОНИ ХАРАКТЕРУ ФРАНЧЕСКО РУППІ

Отже, 3 серпня — вже остаточно — ми мали відпливти. 1 серпня весь екіпаж нашої невеликої флотилії вислухав обідню у церкві святого Георгія. Після цього команду відпущено на берег до вечора 2 серпня, щоб кожний міг попрощатися з своєю сім'єю.

Першого ж серпня сталася подія, за якої проявилась брутальна невгамовність моєї натури, властивість характеру, чого я в собі не передбачав.

Адмірал увечері цього дня взяв мене та Орніччо на кораблі — подивитись, чи все гаразд.

Оглядаючи «Нінью» і «Пінту», я роздумував про жменьку людей, яким доведеться перетерпіти всі злигодні осіннього плавання без будь-якого захисту від дощу над головою. У набагато кращих умовах був екіпаж «Санта-Марії». Але, коли я спустився в приміщення для матросів на «Санта-Марії» і в ніс гостро тхнуло часником, змішаним з їдким запахом поту, я не знав, що гірше. Пливли ж ми в благодатні південні країни, пора дощів там ще не починалася, а задуха тепер була набагато страшніша, ніж узимку.

З просвітлілим обличчям пан мій спустився східцями, а ми з Орніччо мовчки йшли за ним, не відважуючись розмовами порушувати плин його думок.

Біля самого берега якась темна постать кинулася з криком до адмірала. При яскравому сяйві осінніх зірок я розгледів потворне обличчя старого, карту якого я перемальовував кілька днів тому.

— Де ж плата? — вигукнув старий захриплим голосом.

А пан, не кажучи ні слова, витяг гаманець з кишені і кинув йому до ніг. Гаманець важко дзвякнув.

— Собака, син рабині, виплодок! — закричав старий, засунувши руку в гаманець і розглянувши монети. — Тут одно срібло, а ми домовлялись про золото.

Тут я не стримався і кинувся до старого. Пан і Орніччо щось гукали мені навздогін, але я не розчув їхніх слів. На мить я відчув смердюче дихання іспанця на своєму обличчі. Потім я схопив його за комір і відштовхнув з дороги адмірала далеко в кущі. Старий жалібно зойкнув і гепнувся, як мішок з кістками. Лють згасла у мені так само несподівано, як і спалахнула. Я оглянувся і побачив, що старий манить мене рукою.