Читать «Велике плавання» онлайн - страница 34

Я підійшов до нього і почув, що він щось белькоче.

Я погано розумію іспанську мову і, гадаючи, що старий має якусь потребу від мене, нагнувся до нього зовсім близько. Тоді цей диявольський виплодок набрав повен рот слини і плюнув мені в обличчя. Я почув його злісний регіт.

Гнів з попередньою силою охопив мене. Я вдарив старого ногою в обличчя. У цю мить ззаду мене схопили за лікоть.

— Ловко він тебе розмалював, — сказав хтось, сміючись.

Оглянувшись, я побачив матроса з «Санта-Марії» Хуана Яньєса, прозваного Кротом. Мені не було коли зупинятися і розмовляти з ним, і я кинувся доганяти адмірала й Орніччо.

Вони вже повернули у наш завулок. Кроки їхні чітко звучали у нічній тиші. Вони голосно розмовляли, і я мимоволі чув майже кожне слово. Пан говорив гордовито і рвачко, і я застогнав від відчаю, коли зрозумів, що йдеться про мене.

— Після всього цього, — почув я, — ти сам розумієш, Орніччо, що я вже ніяк не можу його взяти на борт. Якщо про це дізнається хто-небудь з матросів, мені загрожує бунт.

— Месіре, — заперечив йому мій друг, — нас ніхто не бачив і не чув. Франческо вчинив так необачно лише тому, що хотів захистити вас від лайки негідника. Невідомо, як би той повівся, якби з любові до вас Франческо не прийняв на себе все, що призначалося вам.

Я у розпачі притулився до стіни. Земля коливалась у мене під ногами, я був найнещаснішою людиною в світі.

— Я не візьму його, — сказав адмірал. — Я залишу йому платню за чотири місяці наперед. На ці гроші він повернеться до Генуї і підшукає собі якесь заняття.

— Месіре! — вигукнув Орніччо. (І я здригнувся, так незвичайно пролунав голос мого друга). — Ви осуджуєте Франческо за необачність, але не менш необачно було брати від старого карту. Тут багато ляпають язиками, месіре, про португальців, яким ви начебто запродалися, зрадивши іспанській короні, про лоцмана, який побував на острові Антілія і якого ви задушили, перед смертю випитавши у нього таємницю, але найбільшим вашим гріхом буде, якщо ви залишите тут цього хлопця, який з любові до вас ладен на все.

Я не міг далі стерпіти. Я побіг, не чуючи під собою ніг, і зі слізьми впав адміралові в ноги.

— Месіре, — тільки й міг я пробурмотіти, — посадіть мене в трюм на ланцюг, позбавте мене їжі, але не залишайте мене!

Орніччо підвів мене на ноги.

— Ти поїдеш з нами, Франческо. Адмірал настільки великодушний, що простив твій вчинок. Необачно було тут, у цій країні, де так не люблять чужоземців, нападати на старого, — сказав Орніччо.

Оскільки адмірал мовчав, я, ще не вірячи своєму щастю, запитав:

— Чи це так, месіре? Ви справді пробачаєте мені?

— Що ти заподіяв старому? — спитав адмірал.

— Я тільки відштовхнув його з вашої дороги, месіре, — відповів я.

— Ти доторкався до нього? — спитав Орніччо.