Читать «Велике плавання» онлайн - страница 129

Дон Охеда запропонував з невеликим загоном негайно поїхати на берег на розвідку, але пан вирішив дочекатись ранку.

Розділ XIV

НАЙДОВША НІЧ У ЖИТТІ

Поступово на нашому кораблі запанувала тиша. Сон тікав від моїх очей, і я вийшов на палубу. До болю у скронях я вдивлявся у темряву, але ледь-ледь міг розрізнити реї на нашій щоглі.

Раптом я почув тихий плескіт весла. Мені спало на думку, що, можливо, це Орніччо потай од інших вирішив відвідати нас. Нахилившись до води, я старанно вдивлявся в темряву.

Вартовий також почув слабкий звук і гукнув:

— Гей, хто там на човні?

Несподівано поблизу мене з імли вродилась темна постать, і індіанське каное стукнулось об борт корабля. При світлі смолоскипів ми побачили чотирьох індіанців. Вони вітали нас на каліченому кастільському діалекті.

Індіанці переказали, що касик Гуаканагарі щиро вітає своїх білих друзів і передає подарунки, які їм звелено вручити адміралу у власні руки.

— Адмірал спить, — сказав я. — Давайте все це мені. Не бійтеся: речі не пропадуть.

Індіанець прикрив рукою подарунки й ухильно відповів:

— Білі люди люблять багато золота. Розбуди адмірала, я віддам йому.

Я почервонів од сорому і прикрощів. За минулих наших відвідин індіанцеві досить було покласти стеблину трави біля входу, і, скоряючись наказові адмірала, ніхто з нас не наважувався переступити поріг. Очевидно, за десять місяців індіанці познайомились з іншими рисами характеру білих.

Тільки тоді, коли адмірал появився на шкафуті і ліхтар освітив його обличчя, дикуни насмілилися піднятись на палубу. Вони принесли в данину від Гуаканагарі дві золоті маски і кілька глечиків з кованого золота. Це був справді царський дарунок, і він дуже втішив адмірала. Отже, дружба між фортом Різдва та індіанцями досі не порушена.

Нам страшенно кортіло якнайшвидше довідатися про мешканців Навідада, але адмірал, знаючи, що за звичаєм індіанців не можна розпочинати розмову з запитань, вислухав їхнє привітання і сам також передав свою подяку і добрі побажання касику.

Лише після цього пан почав розпитувати.

Посланець Гуаканагарі стояв красиво і гордовито, спираючись на плече іншого індіанця, мабуть, свого служника, він вислухав адміралові запитання, і обличчя його не відбило нічого, крім намагання якомога точніше добрати іспанські слова для відповіді.

Простягнувши руку у напрямку берега, він сказав:

— Ніч сховала від тебе правду: форту нема на тому місці, де ти його шукаєш.

Якби з ясного неба гримнув грім, це не вразило б нас дужче, ніж ця несподівана новина.

Одразу ж на індіанця посипався град питань, він почекав, поки вщухне гамір, і тільки тоді заговорив далі. Він сказав таке:

— Білі люди багато хворіли. Їх охопила туга за батьківщиною, і вони почали вбивати один одного. Іноді вони ходили лісами і вбивали індіанців. Найнерозумніші в пошуках золота залишили форт і пішли в гори Сібао. Там вони також брутально поводились з індіанцями. Вони однімали у них золото, їжу і жінок. Обурений їхніми вчинками, на них напав касик тієї країни, Каонабо, і вбив їх усіх. Потім він спустився у долину, напав на форт і спалив його, а коли Гуаканагарі заступився за білих, спалив і його селище. Гуаканагарі лежить поранений і тому не з'явився привітати адмірала.