Читать «Велике плавання» онлайн - страница 128

— Ти хоробрий і рішучий хлопець, — сказав дон Охеда. — І я клянусь, що, коли ми повернемось у Європу, я добре тобі віддячу.

— Я відштовхнув дикуна зовсім не для того, щоб одержати нагороду, — відповів я.

— Невже у тебе нема бажань, хлопче?! — вигукнув лицар. — Згадай, що рід мій незабаром буде не тільки знатнішим, але й багатшим від Арагонського дому, і я зможу, коли ми повернемося, обдарувати тебе золотом.

— Якщо це можливо, прошу вас ніколи, не називати мене хлопцем, — сказав я, відчуваючи, що страшенно червонію, — бо п'ять днів тому мені вже сповнилось шістнадцять років.

Тут, на палубі, дон Охеда зажадав почути більше про мене. І я, не втерпівши, розповів йому про Орніччо і про те, як я пориваюсь якнайшвидше у Навідад, щоб побачитися з моїм другом.

Не знаю, яких доказів ужив дон Охеда, але після розмови з ним, 19 листопада, адмірал наказав підняти якорі і вирушити до форту Різдва.

Курс на Навідад був узятий приблизно, тому що ніхто точно не знав, у якому напрямку розташований острів. Адмірал вважав, що, прямуючи у Пуерто-Ріко, ми обійшли Еспаньйолу з півдня і тому не впізнали її розлогих берегів, підійшовши до неї з північного боку. Тільки третього дня, досягнувши гирла річки, де ми запасалися водою рік тому, ми зрозуміли, що перебуваємо поблизу Еспаньйоли. Як мені висловити хвилювання, яке охопило мене!

На березі однієї затоки ми поховали нашого бідного біскайця.

25 листопада ми досягли маленького острівця Монте-Крісто біля берегів Еспаньйоли, а ввечері 27-го числа кинули якір навпроти форта Навідад, на відстані однієї милі від берега. Остерігаючись підводного каміння, пан не насмілився вести судна ближче, але, щоб сповістити товаришів, що ми прибули, звелів дати гарматний залп.

Чекаючи зустрічі з мешканцями форту, ми приготували листи і подарунки, передані їм з батьківщини, а пан звелів відкрити бочку найкращого вина.

Накриваючи на стіл, я від хвилювання щохвилини випускав з рук різні речі.

Але марно ми вдивлялися в обриси берега — жодного вогника не засвітилося нам назустріч.

Ми повторили постріл. Матрос у сигнальній бочці так старанно вимахував смолоскипом, що обсмалив собі брови і бороду, і все-таки з берега не появилося ніякої відповіді.

Було вже десь опівночі, коли адмірал наказав нарешті лягати спати. Він зміркував, що люди з форту з якоюсь метою могли послати свої човни в інший бік і тепер позбавлені змоги виїхати нас зустрічати.

Можливо, що за цей час у них вичерпалися запаси пороху, і тому вони нам не відповіли пострілом.

Синьйор Маріо розвіяв наші сумніви.

— Ніч темна, — сказв він. — У форті, звичайно, знають про прибуття корабля, але вони не певні, що це саме ми повернулись сюди по них, і тому до світанку вирішили не відкликатися на наші постріли.