Читать «Велике плавання» онлайн - страница 130

Пан так міцно зчепив руки, що вони закостеніли, і лікар Чанка тільки через кілька годин насилу розтис його пальці.

Ніхто на кораблі не склепив очей вже до самого світанку.

Ще не зійшло сонце, коли ми на чотирьох човнах попрямували до берега… Затока, яка рік тому кишіла каное, зараз була похмура і безлюдна. На горбі чорніли обгорілі руїни Навідада. У могильній тиші ми висадились на берег.

Я думав про благородного Дієго де Аррана, якому так і не вдалося зберегти у форті дисципліну і який наклав тут своєю гордою головою; я думав про Берналя Бернальдеса і Хайме Ронеса, які втекли сюди від багать інквізиції; з глибоким сумом я перелічував про себе імена всіх наших товаришів, які безславно загинули далеко від батьківщини.

«Дім Орніччо розташований оддалік форту, — казав я собі, — він чудово захований у бамбукових заростях, і кровожерливий Каонабо міг навіть не знати, що він взагалі існує».

Адмірал немов прочитав мої думки.

— Франческо, — сказав він, хвилюючись, — Орніччо обов'язково живий! Слід негайно послати людей на його розшуки. Але перед цим необхідно оглянути руїни форту.

Марно блукали ми, ступаючи через обвуглені балки, по битому посуду й уламках меблів, жодна жива істота не зустрілась нам серед руїн.

Залишаючи за першої нашої подорожі Навідад, пан звелів, коли скоїться якесь лихо, все золото і коштовності сховати в криниці, і, оскільки ми там нічого не знайшли, можна було гадати, що дикуни напали зненацька.

Не чекаючи інших, я, взявши легенького човника, подався до затоки Спокою. Я веслував щосили, і все-таки мені здавалось, що човен не надто швидко розтинає воду. Вставши на весь зріст, я приклав долоню до рота і гукнув:

— Орніччо! Орніччо!

Але тільки луна прокотилась по берегах, сполохавши зграю папуг.

Біля причалу я з такою силою змахнув веслами, що човен, виснувши, проїхав по прибережній ріні. Нашвидкуруч прив'язавши його, я побіг на горб.

Халупа Орніччо стояла незаймана, але якесь особливе, щемливе мовчання панувало навколо.

Білий голуб поважно походжав біля порога, міцно ставлячи коралові ніжки. Я приторкнувся до дверей, і вони безгучно розчинилися переді мною.

— Франческо! — почувся приглушений голос звідкілясь з долівки.

І я, уявивши, що це мій друг, можливо хворий або поранений, лежить у кутку, стрімголов кинувся до нього.

Морок, що панував у хатині, змусив мене довго нишпорити по долівці, поки нарешті я намацав м'яке козяче хутро, на якому Орніччо спав.

На шкурі нікого не було.

Очі мої, призвичаївшись до темряви, почали поступово розрізняти предмети. Ось грубий дерев'яний стіл, вкритий товстим шаром пилюки. Ось на полиці лежить черствий хліб, сир, що більше скидається на камінь. Не довіряючи очам, я руками обнишпорив кожний куточок. Пустка у хатині свідчила про те, що у ній уже давно ніхто не мешкає. Якийсь птах, можливо той самий голуб, впурхнув у щілину під дахом, зачепивши крилами моє обличчя.