Читать «Велике плавання» онлайн - страница 131

Але ж хто назвав мене на ймення? Невже я з горя починаю божеволіти і мені ввижаються різні голоси?

Я вийшов з хатини.

У заростях паслась біла кізочка, певно, приручена, бо не злякалась моєї появи. Під пагорком було викопано криницю, а над нею погойдувалась цеберка. За хатиною, у бочці з соляним розчином, мокла очищена від шерсті шкура якоїсь тварини. Я впізнав господарську розпорядливість мого друга.

Але самого його ніде не було видно.

Понад чотири години я проблукав по берегах затоки Спокою, кличучи свого друга. Вирушаючи сюди, я, кваплячись, забув капелюха, і сонце так немилосердно напекло мені голову, що я відчув нудоту, а перед очима в мене появлялись червоні й зелені плями.

Змучений, я добрався до берега і сів відпочити, підперши голову руками.

— Орніччо, — вимовив я крізь сльози, — де ти, мій любий друже?

— Де ти, мій любий друже! — повторив хтось над моєю головою.

Я здивовано озирнувся, але нікого не побачив. Що зі мною?! Голова моя боліла і паморочилась, ноги підгинались, у роті я відчував присмак міді.

Насилу відв'язав я човна і стрибнув у нього. Востаннє я оглянувся на будиночок Орніччо.

— Франческо Руппі, Франческо Руппі! — вигукнув чийсь різкий голос так виразно, що це не могло бути грою уяви.

Я знову вистрибнув з човна на берег. Якась темна постать кинулася мені до ніг. Боже, що це зі мною, адже це просто моя тінь!

У вухах у мене дзвеніло. Я важко дихав, і повітря зі свистом виривалося з грудей.

Раз у раз я облизував свої пошерхлі губи, але вони вмить вкривалися немовби якоюсь кіркою.

Хитаючись, я ступив кілька кроків. Я спирався на весло, але воно ковзало у моїх спітнілих руках.

— Орніччо живий! Орніччо живий! — раптом пролунало у мене над самою головою.

Я відчув у лівому боці грудей нестерпний біль і, схопившись за серце, випустив весло у прибережні кущі, почуваючи, як колючки боляче розривають шкіру на моєму обличчі.

Частина четверта

ДОРОГА ДВОРЯН

Розділ І

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЖИТТЯ

Насилу я розплющую очі.

Кімната така сліпучо-біла, що на очах у мене виступають сльози. Я хочу поворухнутися, але голова мені здається налитою свинцем, така вона важка. А ось поверх ковдри лежить моя рука. Яка вона тонка, біла і ніжна! Скільки часу потрібно було для того, щоб з моїх долонь і пальців зійшли зашкарублі мозолі?

Трикутна тінь швидко пробігає по стелі — це хтось пройшов повз вікно. Я пробую заговорити і сам не впізнаю свого голосу.

Відчиняються двері, і з щілини визирає злякане обличчя Хуана Роси.

— Роса, що зі мною? — питаю я, і мені самому смішно, яким тоненьким голосочком я промовляю.

Я починаю сміятися і сміюсь доти, поки мене не долає приступ кашлю. Хуан Роса так само перелякано дивиться на мене.

— Підійди сюди, Хуаното, — кажу я. — Чого ти боїшся?

Раптом страшний здогад спадає мені на думку, і я оглядаю свої руки, ноги і груди. Ні, на шкірі нема ніяких прищів і плям.