Читать «Велике плавання» онлайн - страница 106

Для майбутньої експедиції в Кадісі готували вже цілий флот з сімнадцяти суден, причому були спеціально збудовані невеликі караки, які неглибоко осідали у воді і призначалися для берегової розвідки.

Герцог Медіна-Сідонія надав адміралові у розпорядження позику — п'ять мільйонів мараведі, а королева задля цього обернула на гроші золото і коштовності, конфісковані у маврів і євреїв, але навіть цих величезних грошей виявилось замало, щоб покрити всі попередні витрати. І, як ширилися чутки, людей, що побували вже на суді святої інквізиції і були виправдані нею, знову запроторювали до в'язниць і спалювали на вогнищах, а їхнє майно переходило в королівську шкатулку. Добре, що гроші не пахнуть, інакше всі ці мільйони тхнули б кров'ю і смаленим м'ясом.

Щоб управляти справами експедиції, було створено спеціальну раду у справах Індії на чолі з Хуаном Родріго де Фонсеком.

Пан нарешті дозволив мені вирушити в Геную — побачитися з синьйором Томазо.

Я так був стомлений незвичним мені блиском двору і безперервними святами, що їх влаштовували на честь адмірала, що залюбки ступив на хистку палубу фелуки.

Я згадав слова адмірала, сказані мені, коли ми познайомились: «Я буду перший, хто здійснив таку подорож, і на тебе також впаде відблиск моєї слави».

Так воно і сталося насправді. Ще в Барселоні до мене підходили молоді дворянські фертики, які виявляли бажання подружитися зі мною, а в Кадісі мені це вже почало навіть набридати.

Я певен, що іншим часом вони з презирством поставилися б до моїх зашкарублих рук і скромного вбрання, але зараз на мені справді лежав відблиск адміралової слави.

Я жалкував, що зі мною не було мого любого друга Орніччо, який краще від мене зумів би віднадити цих нероб.

На фелуці, дізнавшись, що я з адміралового почту, до мене також неодноразово зверталися з розпитами. Але тут це були свої люди — матроси. Я годинами розповідав їм про наше плавання і, мабуть, збентежив не одного сміливця. Тут, на фелуці, мене почали опосідати найрізноманітніші сумніви.

Ще в Барселоні синьйор Маріо так сказав про пана: «Він, як ніхто, гідний слави і пошани. Але він співає, як соловей, і, як соловей, сам зачаровується своїми піснями. Я боюсь цього». Хоч секретар і не розтлумачив мені сенсу фрази, я зрозумів його без пояснень.

Здійснивши видатну за сміливістю подорож, ризикнувши вирушити в море Пітьми і перепливти саргассові водорості, відкривши нові острови і досягнувши, слід гадати, берегів таємничого Катаю, адмірал вже одним цим прославив своє ім'я в уяві сучасників і в пам'яті нащадків.

Але цього йому здалося мало. Він сам своїми оповідями про скарби щойно відкритих країн затьмарив розум монархів і звів нанівець свої справжні заслуги. Блиск і дзвін золота засліпив і оглушив монархів, і вони вже не могли міркувати про щось інше…

Зайнятий розмовою з матросами або охоплений своїми сумними роздумами, я так і не помітив, як, поминувши всі середземноморські порти, наш корабель почав наближатися до Генуї.