Читать «Велике плавання» онлайн - страница 107

У приміщенні для пасажирів була надмірна задуха, і я, як і інші мандрівники, розташувався на палубі. Матрос, що подружився зі мною у дорозі, показав мені чоловіка у синьому плащі.

— Бачиш ти цього високого? — прошепотів він мені на вухо. — Це фіскал святої інквізиції. Він марно не вирушив би в цю подорож: без сумніву, він когось вистежує.

Я зацікавлено глянув на велетня у синьому плащі.

— Було б краще, якби він був менший на зріст, бо він надто звертає на себе увагу, — сказав я. — Людина, яка побуває в його лапах, потім впізнає його в будь-якому вбранні.

— Людині, яка побуває у нього в лапах, — обізвався матрос, — уже не доведеться його впізнавати вдруге.

Підстеливши плаща, я ліг на палубі й почав спостерігати зорі й пригадувати свою першу подорож до Генуї.

Несподівано чиясь тиха розмова привернула мою увагу.

— Чи не помиляєшся ти, Хуаното? — спитав хтось пошепки. — Якщо ти схибиш, дзуськи матимеш нагороду. Я тобі навіть не поверну грошей за проїзд від Кадіса до Венеції. А там є чим поживитися: як мені відомо, він все своє майно обернув на коштовності і везе їх з собою у сундучку.

— Я не помиляюсь, кабальєро, — відповів другий. — Ви бачили, як я спритно вистежив його вчора?

Мене зацікавила ця нічна розмова, і я тихенько виглянув з-за щогли. Той, котрого називали Хуаното, був низький, кремезний чолов'яга, що весь час сновигав по палубі і надокучав мандрівникам своїми розмовами. Другий був велетень у синьому плащі, якого Хуаното величав кабальєро. Це ставало вже зовсім цікавим. Обережно підсунувшись, я влаштувався зручніше і приготувався слухати далі.

— Ти кажеш про пригоду з яблуками? — спитав кабальєро презирливо. — Ти займаєшся дрібницями.

— Це не дрібниці, — наполягав Хуаното. — Коли я частував усіх яблуками, кидаючи їх з кошика, він машинально розвів коліна, бо він мавр і звик до довгополого вбрання.

— Дурниці! — сказав кабальєро. — Так ти не заробиш ані копійки.

— Це не все, — поквапився відповісти Хуаното. — Після цього я почав спостерігати за ним далі. Я помітив, що він завжди миє руки перед їдою, наче ми перебуваємо не в морі, а серед курного степу. На вечірній і ранковій зорі він обов'язково повертає обличчя на схід і якщо не шепоче своїх чаклунських молитов, то лише тому, що я весь час стовбичу біля нього. Але він, звичайно, вимовляє їх про себе. А двічі я бачив, як він, вклоняючись, не доторкався до капелюха, як це зробив би такий шляхетний іспанець, якого він з себе удає, а спочатку приклав руку до лоба, а потім до серця.

Тепер я зрозумів, про кого йшлося. Це був високий пан у червоному плащі, який їхав на нашому кораблі до Венеції. Я не знаю, чи він був мавр, чи іспанець, але обличчя його вражало своєю вродою, а постать — шляхетністю. Я також звернув увагу на те, що, дякуючи мені за якусь дрібну зроблену йому послугу, він приклав руку до лоба і до серця. Одначе я гадаю, що, протягом стількох років спілкуючись з маврами, іспанці могли перейняти від них цю манеру.