Читать «Слідами змови» онлайн - страница 82

Аби в мене був пістоль, я встрелив би його, як зайця. Але він знав, що я беззбройний. Він підходив ближче й ближче, і губи його скривилися в переможній усмішці.

Ще трохи, і гребінь лишиться позаду. Далі починався спуск, але спочатку треба було пролізти крізь розколину в скелях. За нею йшла вузька сідловина, котра, вигинаючись дугою, з'єднувала гребінь із пасмом гір. Скель далі не було — тільки непевний осип, мільйони дрібних камінців, серед яких де-не-де пробивалась пучками гірська трава.

Однак я не відразу знайшов ту розколину. Я помилився на кілька ярдів і опинився на прискалку, що нависав над проваллям. На мене війнуло холодом.

Я враз позадкував. Побачивши щілину між скелями, я почав злазити, обдираючи ноги об гостре каміння. Ця затримка коштувала мені дорого. Передо мною стояв чоловік у червоному камзолі.

— Ах ти, вовченя! — крикнув він відсапуючись і вишкірив зуби під чорними вусами. — Ти влаштував нам добрі гони!

Я знав, що вже не втечу, проте вирішив не здаватися. В мене була вигідна позиція і добра опора на ноги. Він же дивився на мене, як на вже спійману здобич, бачачи перед собою лише виснаженого і надто тендітного як на свої роки хлопчака.

Ми стояли один проти одного, дві комашки на вершині кам'яного велета. Ту мить вершина була для нас цілим світом. На сідловину набігла хмара. Щезло з очей озеро, зникло. Пекло. Все сховалося за пеленою білого туману. Ми ніби стояли на хмарі.

Червоний камзол був уже близько. Мій погляд спинився на коричневих штанях — ноги ступили на сусідній камінь і шукали опори. І тут мені сяйнула думка. Кожен, кому доводилось бороти ся, знає, що можна повалити хоч якого противника, коли знайдеш його вразливе місце і спрямуєш на нього усю свою силу.

Я стрибнув уперед, схопив його за ногу і сіпнув убік. Чолов'яга вилаявся і з жаху закричав. Він почав одбиватися вільною ногою; щастя моє, що він мене не вцілив, інакше я б полетів у провалля.

Я смикнув ще дужче. Не люблю про це згадувати, але один із нас мав загинути.

Нарешті він утратив рівновагу і полетів сторч головою на кам'яний осип — за десять футів нижче. Я сподівався, що він затримається там і лежатиме оглушений, а може й такий поранений, що його супутникові доведеться кинути лови. Та він перекинувся й покотився в туманну безодню Пекла. Він зник з очей за одну мить, але мені здалося, що минула вічність, поки вщухло торохтіння дрібних камінців, які котилися слідом за ним.

Зібравши решту сил, я перейшов непевними кроками через сідловину й почав дертися на останню вершину. Примусивши себе озирнутися, я побачив, що другий мій переслідувач, досягнувши того місця, де ми боролися, присів над прірвою і вдивляється у хмари, що пливли внизу.

Я подерся далі, однак він уже за мною не гнався.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

В ОБЛОЗІ

Коли я причвалав до дверей нашої ферми, собака зустрів мене лютим гавкотом: адже в білому, обляпаному грязюкою привиді неможливо було впізнати члена сім'ї.

— Свої, Снепе! — хотів я крикнути, але не зміг.