Читать «Слідами змови» онлайн - страница 81

Нині я знаю, де ми блукали того вечора. Я навіть полюбив ті похмурі місця. Але тоді, коли я потрапив туди вперше, зацькований, як дикий звір, я відчував лише жах.

Цілу милю я йшов довгим, порослим травою кряжем. Подекуди схил був такий пологий, що я навіть підбігав. Нарешті я видерся на вершечок і, огледівшись, побачив, що опинився на лівому краю гірського пасма, яке велетенською підковою вигиналося над глибоченною прірвою.

Передо мною, наче лезо ножа, простягався високий гребінь, оточений з обох боків урвищами сотні футів завглибшки. Я сказав: наче лезо ножа? Краще було б порівняти його з пилкою, бо він увесь наїжачився гострими зубцями.

Праворуч, з протилежного боку величезної ями, височів другий кінець підкови — ще одне гірське пасмо, що спадало в таку саму бездонну прірву. Там, де сходились докупи обидва пасма, височіло кам'яне громаддя, що здіймалося вище за всі гори. Вже тоді я зрозумів, що це може бути лише Гелвелін, хоч його обриси були сховані за купами хмар, котрі мчали небосхилом.

Я озирнувся. Чоловік у зеленому трохи відстав, але його товариш, наче йому додалося сили, швидко наздоганяв мене.

Я повернувся лицем до скелястого гребеня і зусиллям волі примусив ноги, що нили від утоми, зрушитися з місця.

Над гребенем подував пронизливий вітер. Хоч як мені було жарко, але я зразу відчув його крижаний подих, що обпалював моє ледь прикрите тіло. Каміння стало слизьке від мряки. Навколо мене клубочилися хмари, скрадаючи барви краєвиду і затягуючи все сірою імлою. Проте туман не був такий густий, щоб сховати мене од ворогів.

Я шкандибав уперед, перелізаючи через скелі, протискаючись між ними, часом повисаючи над проваллям. Ліворуч, крізь уривки хмар, я бачив світ, що зникав у бездонній прірві. Недаремно ту прірву називали Пеклом. Праворуч — а саме цим боком гребеня я намагався йти — видно було внутрішню частину підкови. Там лежало велике озеро, оточене урвищами; воно нагадувало наше озеро біля Цитаделі, але було вчетверо більше. Часом я виразно бачив його чорну, як смола, поверхню, потім воно туманилося, наче дзеркало, і крізь хмару не можна було нічого розрізнити, крім непевного сріблястого мерехтіння.

Я вже не дихав, а хлипав. Ноги налилися оловом. З незліченних болючих саден плющила кров. Однак я не здавався, хоч і розумів, що наближається кінець.

В одному місці мені довелося видертися на плаский камінь і ступити кілька кроків по самісінькому гребеню, що спадав з обох боків у провалля. Триматися не було за що. Я випростався, але вітер гойднув мене, і на хвилину мені здалося, що я падаю. Я став навколішки і порачкував далі.

Ярдів через двадцять я озирнувся. Чоловік у червоному камзолі перебирався через небезпечне місце. Він упевнено розставив ноги і, нахилившись проти вітру, широко розчепірив руки, щоб зберегти рівновагу і щоб схопити мене…