Читать «Слідами змови» онлайн - страница 84

Коли я розплющив зранку очі, наді мною схилилася Кіт.

— Я думала, ти вже ніколи не прокинешся. Хочеш їсти?

— Авжеж, хочу!

— Мати умовляє мене надягнути вбрання твоєї сестри, — сказала вона усміхаючись. — Але я поклала залишитися хлопцем, аж поки ми доконаємо своєї справи. Він прокинувся! — крикнула Кіт, виходячи з кімнати.

Коли я почав снідати, навколо мене зібралася вся сім'я, всі, крім брата: він пішов на ферму, бо треба ж було комусь робити діло. Батько надягнув святкове вбрання і сидів на ослоні, склавши на колінах великі руки. Він сказав:

— Ну, юначе, заварив кашу, то не жалуй масла. Як тільки одягнешся, ми поїдемо просто в Кезік, до містера Армтуейта, і все йому розкажемо. Він суддя і знає, що треба робити.

Я подивився на батька й подумав, що командувати в цій справі належить не йому. Хіба не я таємний агент її величності? Але, подивившись ще раз, вирішив, що заводити суперечку з батьком безглуздо. Хай би я зробив неймовірну кар'єру — навіть став бароном Браунрігом з Лонсдейла і першим державним секретарем, — для батька я буду завжди просто син.

До того ж його пропозиція збігалася з моїми власними планами. Суддя Армтуейт, що мешкав у своєму великому будинку в Кезіку, був саме та людина, яку нам треба. Він один мав змогу одразу ж прикликати на поміч всесильний закон. В першу чергу слід листовно попередити сера Роберта, щоб він устиг заарештувати Сомерса і вжити застережних заходів на час вистави. Я тільки не хотів, щоб постраждали інтереси Шекспіра та наших друзів. Та ні, сама королева Єлизавета не погодиться скасувати виставу.

До прем'єри лишилося всього сім день. Я не знав, як зашвидко їздять урядові кур'єри, але зміркував, що за гарної погоди, коли на кожній станції чекатимуть свіжі коні, лист дійде до сера Роберта через два-три дні. Отже, він матиме досить часу, щоб ужити потрібних заходів. Ватажків з Півночі своєчасно заарештують, заколот буде придушено, перш ніж у Лондоні дізнаються про небезпеку, що загрожувала країні.

Я встав з ліжка і вбрався у чистий одяг. Я не носив цих речей, відколи втік до Лондона, і був уражений, побачивши, які короткі стали рукава і як тісно мені в плечах. Якщо не зважати на кілька синців та подряпин, після всіх своїх пригод я почував себе анітрохи не гірше, ніж до них. Я вже звик до всіляких злигоднів.

Тільки я зайшов був у кухню і сказав, що готовий їхати, як на порозі з'явився мій брат Том із сокирою в руці.

— До нас їде сер Філіп, — спокійно мовив він.

— Сам? — спитав батько.

— Не зовсім. З ним ще п'ятеро.

— Дай-но сокиру, хлопче. Піду дорубаю дрова, — сказав батько, і ту ж мить надворі загавкав собака, попереджаючи, що наближаються чужі. — Нехай Кіт і Пітер лізуть на горище. Решта беріться до свого діла. І пам'ятайте: ви нічого не знаєте, окрім того, що я скажу.

— На бога, будь обережний! — благально вигукнула мати, коли він рушив до дверей.

— Я буду обережний, — пообіцяв батько і всміхнувся їй од порога.

Я взяв Кіт за руку.

— Ходімо. Зробимо так, як каже батько.