Читать «Слідами змови» онлайн - страница 83

Двері відчинилися, і на поріг вийшла Кіт із свічкою. Я насилу ступив крок уперед. Кіт злякано скрикнула, і я подумав, що вона не впізнає мене. Ні, це був крик жаху — я скидався на гостя з того світу. Вона підхопила мене попід руки і повела в хату.

— Це Пітер! — почув я її голос.

— Дяка богові! — вигукнула мати.

— Його били! — скрикнула Кіт, і вперше за життя я побачив, що вона плаче.

— Ні, — хрипко сказав я, падаючи на ослін. — Я… я довго йшов… і плив… а ще перед тим був упав. Оце й усе.

Раптом я зрозумів, як безглуздо це звучить, і зайшовся істеричним сміхом.

Я отямився в теплій сухій постелі. Вони стояли біля мене навколішки і пхали в рот їжу.

— Йому треба добре виспатися, і все буде гаразд, — бадьоро мовила мати.

Вона звикла до того, що чоловіки часто, особливо взимку, вертаються додому напівживі, і перелякати її було нелегко.

Але я не міг заснути, не одержавши відповіді на деякі запитання.

Вони розповіли мені, що всі сусіди озброїлися і пішли обшукувати Бленкетру та навколишні горби, поклавши знайти мене живого чи мертвого. Як тільки Кіт принесла тривожну звістку, батько зібрав людей, і вони подалися до вежі. Там нікого не було, отож вони виламали двері й обшукали будівлю від даху до льоху, але нічогісінько не знайшли.

— Ні, — сказала Кіт, ззирнувшись зі мною очима й зрозумівши німе питання, — не знайшли навіть…

Вона не доказала, проте я збагнув, що вона теж мала на увазі бідолашного Тома Бойда. Напевно, змовники, налякані появою другого вивідача, котрий з'явився відразу за першим, квапливо залишили свою штаб-квартиру, прихопивши з собою все, що могло стати проти них доказом.

— Все буде гаразд, не хвилюйся, — сказала мати, поправляючи подушку. — Скоро повернуться батько з братом, і хай тільки ті негідники спробують тебе ще раз зачепити, вони завдадуть їм такого чосу, щоб ті десятому заказали.

Я кволо осміхнувся. От було б добре вернутися назад у дитинство, в той маленький затишний світ, де батько й старший брат оборонять від кого завгодно.

Але я не міг вернутися назад. Останні місяці зробили мене мужчиною — може, трохи передчасно, — і тепер, як кожний мужчина, я повинен був покладатися на себе.

— Батько не може врятувати життя королеві в Лондоні, — заявив я. — Тепер, коли Том Бойд… коли він не повернувся, я маю довершити його справу.

— І я, — прошепотіла Кіт.

Тоді я розповів їм усе, що почув у вежі: що змовники замислили вбити королеву, зчинити бунт на Півночі й покликати собі на поміч іспанський флот. Я не мав права мовчати про таємницю. Для однієї людини це був надто важкий тягар. Що коли я захворію зранку і зляжу в гарячці на кілька день? Тепер же, якщо я не зможу, то звістку в Лондон пошле Кіт.

— Зранку, — сказав я хрипко, — ми найперше знайдемо надійну людину — напевно, суддю — і попросимо вирядити гінця до Лондона. Це треба зробити неодмінно. Чуєте?

— Авжеж, — відповіла Кіт.

— А тепер спи, — рішуче наказала мати, забираючи в мене з рук порожню миску і закутуючи ковдрою плечі.

— На добраніч, Піте, — промовила Кіт і погасила свічку.

Вони вийшли на кухню, тихенько причинивши за собою двері. Так скінчився для мене цей важкий день.