Читать «Слідами змови» онлайн - страница 80

Куля до мене не долетіла, зате долинув голос сера Філіпа:

— Не біжіть усі за ним! Він може повернутися на дорогу!

Мені здавалося, що серце от-от вискочить з грудей. Довелося спинитися на невеликій терасі, щоб трохи перепочити. Тепер можна було озирнутися на ворогів. Тільки двоє з них зіскочили з коней і рушили слідом за мною. Інші поскакали дорогою.

Я відразу розгадав їхній план. Понад озером пролягала лише одна дорога. Вона вела на північ до Пенріта і на південь через Керкстоунський перевал до Кендала і далі до Лондона, їм треба було тільки перетяти дорогу в двох місцях, і я не матиму іншого порятунку, як дряпатися через гори, що стали мені на шляху наче мур.

Дарма, я був на це готовий. Я хотів дістатися додому й знову побачити Кіт. Я не мав наміру вертатися на дорогу. Побачимо, хто витриваліший — я чи ті двоє. Коли б я був не такий знесилений, то легко втік би від них, але зараз не був певний, хто вийде переможцем у змаганні.

На голому схилі ніде було сховатися: ліси лишилися далеко внизу. Вище в горах стелився туман. Аби я тільки випередив їх та щоб туман не порідшав, то дідька лисого вони мене знайдуть. Та я ніколи не бував у цих місцях і йшов навмання.

Схил здіймається круто вгору. З останніх сил я долаю його. Все вгору і вгору!.. Зараз це основне.

Внизу я бачу своїх переслідувачів. Вони невідступно йдуть за мною, мов собаки, що напали на слід. Перед веде чоловік у зеленому й чорному, на півдесятка ярдів нижче дряпається його огрядний супутник у яскраво-червоному камзолі. Першого важко помітити на тлі високої зеленої трави; я бачу його лише тоді, коли він з'являється на вершечку якої-небудь скелі, — тоді його постать вирізняється на блідому вечірньому небі. Товстуна ж я помічаю відразу, як тільки озирнуся. Він червоніє, наче краплина крові.

Вони не гукають мене, знаючи, що це ні до чого і краще поберегти дух. Але вони йдуть уперед не зупиняючись, і їхня спокійна впевненість лякає мене більше, ніж гучні погрози. Вони переконані, що рано чи пізно я попадусь їм до рук.

Ми не поспішаємо. В нас немає сили бігти. Якби ви були там того вечора й побачили три постаті, які неквапливо здіймалися низкою дедалі вище й вище, то нізащо б не подумали, що між ними йде боротьба не на життя, а на смерть. Запевняю вас, ми йшли б швидше, аби мали силу.

Ми опинилися на величезній висоті. Під нами бовваніли урвища й глибокі долини, що їх уже заповнювала багряна вечірня імла. Верхній закрут озера здавався звідціля склянкою із щербатими краями. По його гладіні були розкидані вбрані у зелень острівці, крихітні, наче бджоли.

Тут, угорі, був ще ясний день, і мусянжове сонце сяяло крізь ополонки у хмарах. До хмар уже було зовсім недалечко.

Я, очевидячки, минув зручні стежки, що ведуть через хребет, і зараз сходив народну з найголовніших вершин, можливо, на сам Гелвелін. Треба було йти обережно, так обережно, як тільки дозволяли двоногі хорти, що женуться за мною. В цих місцях були страшні провалля. Я боявся не їх, а боявся, що потраплю в глухий кут, де мені доведеться або стрибнути в прірву або попасти до рук переслідувачів. Хтозна ще, чи туман мені стане в пригоді, чи призведе до загибелі.