Читать «Слідами змови» онлайн - страница 106

— Мене зовуть Мортон, — квапливо відрекомендувався він, — сер Філіп Мортон.

Десмонд статечно вклонився.

— Ці хлопці — злочинці. Вони вкрали коней у містера Армтуейта, камберлендського судді. — Сер Філіп обернувся і покликав двох своїх спільників, що спинилися внизу на дорозі. — Гадаю, сер, ви не заперечуватимете, якщо ми самі передамо їх до рук правосуддя? Не знаю, за що ви їх затримали, але найперше вони повинні стати перед судом у нашому графстві і…

Він приязно усміхнувся. Коли треба, то сер Філіп умів бути дуже люб'язний, інакше він не зміг би перейняти на свій бік стількох людей.

Десмонд поважно мовчав, аж поки сер Філіп відчув себе ніяково. У шоломі й кірасі актор мав величний вигляд. Нарешті він повільно, з притиском заговорив:

— Бачите, сер, я перебуваю на службі в королеви…

— Певна річ! Однак ви, звичайно…

— І я прямую в Камберленд.

— Он як? Але ж навряд чи офіцер її величності схоче обтяжувати себе товариством юних злочинців.

— Майте на увазі, — провадив Десмонд, — що я очолюю лише передовий загін армії.

Сер Філіп збентежено витріщився. Ці слова його налякали.

— Дозвольте запитати, що це за армія, сер?

— Прошу. Її величність надіслала цю армію, щоб окупувати північні графства і придушити заколот, котрий, як нам стало відомо, готується там.

— Мати божа! Ви мене приголомшили, сер! — Сер Філіп чудово грав роль пойнятого жахом вірного підданця. Недаремно він так щиро захоплювався театром. — Заколот? Може, ви розкажете, хто його привідці?

— Звичайно, розкажу, сер Філіп Мортон. Ви й ваші друзі заарештовані за організацію змови.

Почули б ви, як урочисто вимовив Десмонд ці слова! Мене б не здивувало, аби він раптом перейшов на білий вірш.

— Заарештовані? Та ви збожеволіли!..

— Нам усе відомо! — гримнув Десмонд, хоч не вислухав і половини з того, що ми встигли розповісти.

Ми наперед домовилися, що ці слова будуть за умовний сигнал. Десмонд вихопив один із тих справжніх пістолів, що були в нього серед театральних. Сер Філіп кинувся вниз, на дорогу, щоб скочити на коня.

— Мерщій! — вереснув він. — Їх замало, щоб затримати нас! Ми можемо…

І враз онімів, побачивши шестеро пікінерів, що вискочили з лісу й перегородили списами дорогу. Він обернувся. Ще один ряд солдатів став упоперек дороги з іншого боку. З-за повороту долинуло дріботіння барабанів, пронизливий звук сурми, повільний тупіт копит.

Я розумів, що почуває цю мить сер Філіп. Він бачив кінець так само виразно, як ми бачили свій кілька годин тому, коли волоцюги тягли нас до старого шурфу. Він дивився на порожню дорогу, але, мені здається, не бачив ні тінистої діброви, ні зелених лугів на схилах гір. Перед його очима постала інша, сумна дорога — страшний шлях у Тауер.

— Проб'ємося! — вереснув він знову й скочив у сідло. Він схопився за шпагу і вже був наполовину витягнув з піхов тонке лезо, коли я стрибнув до нього, вчепився в ногу й рвонув її вгору. Сер Філіп утратив рівновагу і беркицьнув з коня.

Інші опиралися недовго. Не минуло й п'яти хвилин, як вони всі були обеззброєні і зв'язані — ні самі не поранені, ані нас не поранивши.