Читать «Слідами змови» онлайн - страница 105

— Ти б краще помовчав, — перебила йому мову дружина, котра занепокоєно дослухалася, чи не чути в лісі вершників.

— Твоя правда, голубонько. А ти краще сховайся в лісі, далі від біди.

— Ні, я подамся до Ніка й Чарлі — допомагатиму їм бити в барабан. Хай Пітер з Кітом теж ідуть зі мною.

— Ми будемо тут, правда, Піте? — озвалася Кіт. — У вас є зайві шоломи?

— Шоломи є. Але слухайте-но, хлопці! Якщо ви теж хочете з'явитися на сцені, то краще грайте самих себе. Будете нам за принаду. Ходімо, я поясню вам свою думку. — Він повернувся до гурту, що налічував не більше десятка чоловік, і заревів: — В колону по два, шикуйсь! — Актори слухняно вишикувалися в невелику колону. — Жвавіше! Та грайте! Грайте так правдиво, наче від цього залежить ваше життя — може, так воно й є. Забудьте, що ви пройдисвіти й волоцюги! Зараз ви «грізна армія під бойовими корогвами». Отож і поводьтеся, як належить грізній армії!

Ми помаршували дорогою, щоб не видно було за поворотом старих повозів і кістлявих коней, котрі, певна річ, звели б нанівець увесь наш задум. Треба зазначити, що коли актори ввійшли в свою роль, наш гурт став скидатися на справжній бойовий загін. Шкода, що не було сонця, яке виблискувало б на шоломах і металевих кірасах, але, може, тьмяне світло і похмурий ліс надавали нам ще грізнішого вигляду.

— Головне — це примусити їх злізти з коней, — сказав Десмонд. — Принаймні цього сера Філіпа. Тоді він навряд чи втече.

Згідно з планом ми розташувалися на крутому схилі над дорогою. Ми — тобто Кіт, Десмонд та двоє чоловіків із списами. Інші за вказівкою Десмонда сховалися в хащі.

— Краще сядьте на землю так, наче у вас зв'язані руки й ноги, — наказав він нам.

— А у вас є мотузка? — спитав я.

— Навіщо вам мотузка? Ви актори. Ви повинні зіграти свою роль без мотузки. Покажіть, що вас пов'язано, покажіть це виразом обличчя, поставою плечей, усім своїм виглядом. Та вам самим належить знати, як це робиться!

Я був подумав, що акторська гордість містера Десмонда може призвести нас до загибелі. Він, мабуть, не усвідомлював, яка це небезпечна справа, і вважав, що ми, малі й дурні, надмірно прикрасили свою розповідь.

Ми чекали з годину, поки до нас долинув далекий цокіт копит. Сумніву не було: це вони. Звичайний мандрівник ніколи не скакав би стрімголов цією дорогою.

Вони мчали так швидко, що на мить нам навіть здалося, ніби вони проскочили, не помітивши нас у зеленому затінку. Годину тому я був би з цього безмірно щасливий, але тепер я палко бажав здійснити Десмондів план і, завдавши ворогові навального удару, скінчити цей поєдинок.

Сер Філіп побачив нас лише в той мент, коли порівнявся з нами. Він стримав коня і почав був питати:

— Ви, часом, не бачили…

Та враз він перевів очі з суворого Десмондового обличчя на дві маленькі похнюплені постаті, що скорчились на схилі поряд з ним. Він так раптово осадив коня, що ледве не вилетів з сідла, і радісно вигукнув:

— То ви спіймали цих мерзотників? Чудово!

А що Десмонд не зрушив з місця, він скочив із сідла і збіг угору схилом.