Читать «Слідами змови» онлайн - страница 108

— Вже закінчуємо, сер.

Театральні теслярі завжди «вже закінчують». Початок вистави ближче й ближче, але їм щоразу лишається забити ще один цвях чи, скрегочучи пилкою, перепиляти ще одну дошку. Вони не поспішають навіть задля самої королеви. Якби господь наслав другий потоп, то теслі й тоді б не поспішали будувати ковчега.

Врешті вони скінчили своє діло. Сміття виметено, інструмент зібрано й винесено. Слуги почали розкидати по підлозі пахучі трави і вставляти нові свічки в канделябри. Бербедж ще раз озирнув залу, перш ніж іти перевдягатися. Він помітив Джона Сомерса, що дивився крізь шпарку в завісі й нібито щось мимрив.

— Що, Сомерсе, нетвердо знаєш роль?

Сомерс злякано повернувся, і його обличчя з гострими рисами роздратовано скривилося. Ні, запитання було як запитання.

— Де там, містере Бербеджу. Я ще місяць тому вивчив свої десять рядків, — сказав він гірко. — Десять рядків вивчити недовго.

— А репліку свою пам'ятаєш?

— Дуже добре пам'ятаю. Я знаю, коли мені виступити, містере Бербеджу.

— Не треба нехтувати роль, хоч яка вона маленька. У виставі кожна роль важлива.

Бербедж пішов у вбиральню і почав надягати костюм Генріха П'ятого. Шекспір уже перебрався на архієпіскопа Кентерберійського. Він залюбки грав невеликі ролі старих, на зразок Адама в комедії «Як вам це подобається» або привида Гамлетового батька в «Гамлеті».

— Ну що, все гаразд? — спитав він.

— Так, гадаю, вистава пройде успішно. Принцеса, правда, грає не дуже, але…

— Не всім же хлопцям грати так, як Кіт Кєркстоун.

— Твоя правда, — Бербедж накинув на себе розкішну горностаєву мантію. — Дивно, куди вони щезли, він і той інший хлопець. Якась загадкова історія. Вони тобі щось розповідали?

— Дуже мало. Певно, в них була якась поважна справа. Цікаво було б знати, де вони й що з ними.

(Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Копита, що дріботіли Великою північною дорогою, дали б йому відповідь, аби він був ближче).

— Цить! — сказав Бербедж, дослухаючись до гомону, що долинув із зали. — Глядачі вже сходяться. Скоро час починати. — І він крикнув у загальну вбиральню: — Всі готові? Хор? Єпіскоп Ілійський? Екстер? Вестморленд?..

— Готові!

До кімнати зазирнув палацовий урядовець. Він запитально подивився на Бербеджа. Той кивнув головою. Здаля приглушено долинув мелодійний спів фанфар. Вони сповіщали про наближення королеви Єлизавети. На сцені гарячково метушилися люди, докінчуючи останню роботу. В залі настала тиша. Знову пронизливо й тонко заспівали фанфари. Двері в кінці зали розчахнулися навстіж. Обабіч широкого проходу вишикувалися придворні, що застигли в шанобливому поклоні. І ось зайшла вона.

Єлизавета з ласки божої… королева Англії, Франції та Ірландії, королева… заступниця віри…

Хто в цю мить наважився б пригадати, що у Франції вона не володіє жодним ярдом землі, що в Ірландії хвиля повстання підступає до стін самого Дубліна, що віру вона захищає зовсім не ту, яка освятила її королівський титул? Щось було в Єлизаветі, що заглушувало такі думки, коли вона з'являлася у всій своїй пишноті.