Читать «Слідами змови» онлайн - страница 102

Я впізнав його. Це був грум містера Армтуейта. Самого судді серед вершників не було. Він, мабуть, вважав себе за надто старого до таких шалених гонів.

Ми сиділи причаївшись, аж поки вони зникли за горбом. Тоді я схопив Кіт за руку:

— Тікаймо мерщій! Вони не наздоженуть тих негідників, але принаймні гнатимуться за ними. Біжімо, поки є час.

Ми пробігли повз те місце, де нас упіймали, минули перехрестя і звернули стежкою праворуч.

— Треба знайти надійне сховище, — мовив я, відсапуючись. — Стежка веде в долину. Може, там є ліс.

— Що ж нам робити? — простогнала Кіт. — У нас немає ні грошей, ні харчів, ні коней — нічого! Що нам тепер робити?

— Не знаю. Але ти не впадай у відчай. Подякуй долі, що ми не попали в ту яму. Якщо ми втечемо від сера Філіпа, то вважай, що сьогодні щасливий день.

— Якщо це щастя, то що ж тоді нещастя? — чмихнула Кіт.

Коли я пригадував згодом той день, мені навіть на думку не спало, що нам не пощастило. Пограбували нас не випадково: волоцюги ще звечора надумали перестрінути нас — після того, як Рудий побував у корчмі й довідався, що в стайні ночують породисті коні, яких завтра переганятимуть через перевал. Боюсь, що й сер Філіп, котрий їхав нашими слідами, з'явився теж не випадково: маючи гроші, щоб наймати свіжі коні, і язик, щоб розпитувати подорожніх, він рано чи пізно мусив натрапити на наш слід. Наше щастя, що він з'явився саме в ту мить. Ніколи ми не думали, що завдячуватимемо життям серові Філіпу Мортону. Хотів би я побачити його обличчя, коли б він довідався, що варто йому було спізнитися бодай на п'ять хвилин, і він без ніякого клопоту спекався б нас і не мав страху, що ми розголосимо такі небезпечні для нього відомості!

Дорога враз пішла вниз, і під нами одкрилася долина. Обабіч здіймалися гори — зелені там, де їх укривала низька трава, і сірі, де був голий камінь.

Це була одна з тих вапнякових ущелин, що в них сховатися дуже важко — хіба, може, знайдеш якусь скелю або печеру. В оксамитовій травичці не сховається навіть бджола. Дерев не було зовсім, тільки де-не-де росли кущики терну. Тут, у верхній частині ущелини, навіть не дзюрчав струмок. Вода текла під землею, шумувала по підземних вирвах і печерах, щоб на багато миль нижче вимчати на білий світ повноводою рікою. Довгенько вам доведеться вибиратися з такої ущелини: скелі нависають над нею, наче дах, а якщо й трапляються вапнякові тераси, то через них тільки важче видиратися нагору.

Нам лишалося одне: бігти й бігти ущелиною, сподіваючись, що ми виберемося з неї, перш ніж нас дожене сер Філіп. Він знає, що ми десь поблизу, бо, певна річ, розпитався в заїзді, а може й довідався, що ми проїздили повз «Дівочу шахту». Навряд чи він довго йтиме фальшивим слідом. У нас є півгодини в запасі. Кожної миті можна чекати, то позад нас зацокотять копита і їхня луна покотиться між скелями, котрі тримали нас у полоні.

— Ой леле! — простогнала Кіт. — Як мене шпигає в боці!

— Стань навколішки й притулись підборіддям до колін.

— О-ох! Таки покращало. От уже й зовсім минулося.