Читать «Слідами змови» онлайн - страница 100

— Тікай! — крикнув я, перш ніж ворог заткнув мені рота брудною смердючою рукою.

Проте Кіт знову не послухалася. Потім вона виправдувалася, що нікого було кликати на поміч, а вона не хотіла залишати мене напризволяще, їй і на думку не спало, що в її руках доля Англії. Я, звичайно, був улещений, коли дізнався, що ту мить її обходила перш за все моя доля.

Отож вона помчала назад. Був це героїзм чи дурість? Не знаю. Вона, мабуть, вважала, що коли їй раз пощастило розкидати їх, то пощастить і вдруге. Чорна кобила налетіла на них, наче та буря, але цього разу все сталося інакше: не встигла Кіт збагнути, що спинило її, як уже стояла, важко дихаючи, на землі, з заломленою за спину рукою. Опиратися було годі. Я дивився на неї з відчаєм. Мене самого тримали в такий спосіб, і я знав, що не вирвуся, хоч би скільки хвицав ногами чи молотив повітря вільною рукою.

— Чого вам треба? — насилу вимовив я, задихаючись від обурення, хоч таке запитання було цілком зайве.

Рудий висипав наші гроші на землю й почав ретельно складати монети в чотири стовпчики. З арифметикою він був, очевидячки, не в добрій злагоді, отож він мусив перекладати монети кілька разів, доки поділив так, як йому хотілося.

— Давайте ділити! — рикнув він.

— Собі ти, бач, узяв більше, — докорив йому один з поплічників.

— А чому ж би ні! Хто все це замислив? До того ж він мене встрелив!

І Рудий обережно помацав плече. Справді, на подертій сорочці серед інших плям розпливалася ясно-червона пляма.

— Чого його сваритися за гроші, — втрутився той, хто тримав мене. — Ось продамо коней, доволі буде всім. Та й сідла коштують немало.

— А що робити з хлопчаками? — спитав хтось із волоцюг.

Рудий спроквола всміхнувся і озирнув інших, ніби бажаючи спершу вивідати їхню думку.

— Забрати в них пукавку та й відпустити, — запропонував той, хто спіймав Кіт. — Вони нам не заподіють шкоди.

— Спочатку треба їх зв'язати, щоб вони трохи поморочилися, поки звільняться. Краще не ризикувати.

— Правду кажеш, Джеку, — захихотів Рудий. — Краще не ризикувати. Ти хлопець обережний! Та я й сам такий. Не хочу зависнути на шибениці за конокрадство. Отож я й кажу: краще не ризикувати зовсім.

Я відразу збагнув, на що він натякає. Наступні десять хвилин ми з Кіт з німим відчаєм дивились одне на одного, слухаючи їхню довгу суперечку. Чи можна відпустити нас, не боячись, що ми викажемо їх шерифові? Якщо ні, то як краще нас порішити? Треба віддати їм належне: жоден не хотів власноручно перерізати нам горлянку.

— А в цьому немає потреби, зовсім немає потреби, — весело заявив Рудий. — Навіщо це, коли обіч дороги є така собі гарненька зручна яма?

Настала напружена тиша, і я побачив, що інші бояться ззирнутися зі мною очима.

— Що може бути краще? — казав далі Рудий і знову помацав поранене плече. В його червоних бичачих очицях спалахнули злі вогники. — Ми поховаємо хлопців так, що в них і волосина з голови не впаде. Навіть пальцем їх не займемо. Штовхнемо легенько, так ніби жартома — і все гаразд. Тобто, я хочу сказати, з ними все гаразд. Ані галасу, ані запитань, ніяких слідів… Що ж до коників, то, коли хто спитає, скажемо, що надибали на них у горах і забрали, бо вважали, що з хазяями сталася лиха пригода.