Читать «Слідами змови» онлайн - страница 101
Джефрі Тріз
Він умів переконувати, той Рудий! Він був природжений ватажок і скоро вмовив товаришів пристати на його план. Я розтулив був рота, щоб благати їх, обіцяти їм що завгодно і сказати, що Кіт — дівчина. Але вона позирнула на мене застережливо, і я зрозумів, що вона забороняє мені розкрити її таємницю. Отож нам лишалося тільки мовчки молити небо, щоб воно послало якесь чудо.
— Ходімо, — сказав Рудий. — Ти, Джеку, йди попереду та пильнуй, щоб ми часом не наскочили на якого мандрівного крамара.
Розбишаки почекали з хвилину, а потім повели нас слідом за Джеком. Рудий вів коней за поводи. Інші двоє позаду тягли нас.
— Чого тобі було вертатися? — пробурмотів я.
— А що я мала робити? — спитала Кіт і додала: — Як ти вважаєш… дуже буде боляче?
Я намагався потішити її. Потім вона казала, що я запевняв її так переконано, неначе мене все життя кидали в шурфи.
Я говорив безперестану. Це допомагало: коли говориш, легше не думати.
Нас тримали так міцно, що ми ледве переставляли ноги. Я пам'ятаю все, що мені траплялося на очі на тому короткому шляху. І зараз бачу лиснючі боки чалого, що погойдувалися в лад його ході. Бачу, як вимахує кінь хвостом, як зграбно ступають його стрункі ноги. Бачу орла, що велично ширяє в сіро-сталевому небі.
— Дивись-но, — кажу я, — он орел.
— Так, — відповідає Кіт.
Ми не можемо збагнути, що наше життя скінчилося і ніщо на світі не має для нас ніякого значення.
Я пам'ятаю, що з трави виступали вапнякові брили, яким вітер і дощі надали чудернацьких обрисів. Значить, до шурфу лишилося ярдів сто. Ще один горб, а потім униз, у видолинок.
І саме цю хвилину ми почули тупіт ніг і крик. Чоловік, що прозивався Джек, біг щодуху назад. З-за коней нам нічого не було видно, але ми виразно чули кожне його слово.
— Хлопці, небезпека! Хтось їде! Ціла ватага верхи!
— Близько? — запитав Рудий.
— Вже недалеко, і їдуть прудко. Тікаймо мерщій, поки не пізно!
— Гайда на коней! — крикнув Рудий, вилазячи на кобилу.
Він чимдуж сіпнув поводи і спрямував кобилу в поле. Джек скочив на чалого й помчав слідом за ним. Наші сторожі, побачивши, що їх залишили напризволяще, пустили нас і кинулись навтьоки за своїми товаришами.
— Дяка богові! — тихо мовила Кіт.
І справді, нас врятувало чудо. Здаля долинули крики: «Стій!» Залящали пістолетні постріли, засвистіли кулі. Потім ми почули цокотіння копит: то наближалися наші невідомі рятівники.
Нашу радість наче рукою зняло.
— Подивись! — простогнав я, коли з-за горба вигулькнув перший вершник. — Це сер Філіп!…
ГРІЗНО МАЙОРЯТЬ КОРОГВИ
Він навіть не глянув у наш бік. Всю свою увагу переслідувачі спрямували на нерівну стежку й утікачів, котрі щезали в далині.
Вершники промчались ярдів за двісті від нас. Я чув, як сер Філіп крикнув через плече:
— Вони не схожі на хлопчаків!
— Але ж коні напевне наші, сер! — відповів той, що їхав слідом.
