Читать «Слідами змови» онлайн - страница 99

— Цілком можливо! Значить, знову пиячив. Ну, їдьте здорові!

Він повернувся й, страшенно лаючись, став підганяти людей. Ми поїхали далі.

— До завороту десь із миля, — сказав я. — Пильнуймо, щоб не проґавити його.

— А де ж шурф? Казали, що він буде до завороту.

Ми переїхали через горб, який закрив од нас шахту, і побачили, що гори попереду ніби розступаються; значить, ми наближалися до схованих від наших очей ущелин, котрі розсувають бескиди. Скоро попереду з'явився шурф — схожа на глибоке глинище яма ліворуч, ярдів за десять від дороги. Стіни його були з сірого вапняку, а краї поросли гарним мохом і кущиками вересу.

— Яка краса! — сказала Кіт.

Ми зійшли з коней і підвели їх до ями. Вони йшли неохоче.

— Краса? — повторив я. — Ти так гадаєш? — Я взяв камінця, шпурнув його вниз і почав лічити: — Раз, два, три, чотири…

Аж потім пролунав приглушений далекий сплеск: камінь упав у воду.

— Ходімо звідси, — здригнувшись, мовила Кіт.

Ми знову посідали на коней і рушили далі стежкою, але не минуло й хвилини, як сталася дивна річ.

Як і досі, я їхав попереду, і, можу заприсягнутися, до самого обрію перед нами не було жодної живої істоти, більшої за птаха. Але ось я повернувся сказати щось Кіт, а коли знову подивився вперед, просто передо мною на стежці стояло четверо чоловіків. Вони не зрушилися, щоб дати нам дорогу.

— Постривай-но, хлопче! — крикнув один із них, піднімаючи руку, і я впізнав того самого чолов'ягу з копицею масного рудого волосся, що напередодні ввечері гуляв із товариством у заїзді.

Ще мандруючи з Томом Бойдом, ми наслухались про лихих людей, які перестрівають подорожніх у горах. Не знаю, чому ні господиня корчми, ні її чоловік навіть не згадали про них, засипаючи нас порадами. Може, вони просто боялися казати за цих людей, бо й самі значною мірою залежали від них.

Побачивши, що Рудий заступив нам дорогу, я враз усе зрозумів.

— Бережися! — крикнув я Кіт. — Звертай убік!

І, щоб дати їй приклад, сам круто звернув праворуч. Але ці люди знали місцевість і дуже вміло вибрали місце на засідку. Ліворуч од стежки була трясовина, і я з першого погляду збагнув, що коли чоловік може й подолає її, то кінь напевно застряне. З другого боку грунт був нерівний, до того ж там звивався торфовищем рівчак.

Чалий спотикався і ковзався. Він змагався мужньо. Аби йому дати час, він подолав би болото. Але раптом побіч мене вигулькнула червона грива, і величезна лапа рвонула поводи.

Я вихопив свій неоціненний пістоль, звів курок і стрельнув. Та це було все одно що стріляти з гойдалки. Проте Рудий скрикнув. Очевидячки, куля зачепила йому плече і зробила дуже боляче, однак позбутися його мені не пощастило. Стримуючи коня, що став дибки, він здавив мене другою рукою, як ведмідь, і скинув із сідла.

Тим часом Кіт проскочила. Винахідлива і вперта, вона завжди прагнула чинити всупереч моїм наказам. І на цей раз вона не послухалася поради обминути волоцюг. Натомісць вона вдарила п'ятами в боки здивованій кобилі, налетіла на них і розкидала, наче кеглі. Потім, од'їхавши на безпечну відстань, озирнулась на мене.