Читать «Майстри часу» онлайн - страница 32

Секретар. Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент…

Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.

— Самi працюйте.

Карфункель. Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.

Черевко (схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам'ятайтеся! Ви ж робiтники — подивiться на вашi руки — вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм'ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, — ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, — то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, — я кину мiй паровоз?

1-й залiзничник. Звiсно, — ти ж партєєць — зрiвняв.

Входить схвильована Оля i кидається до Черевка. Бере його за руку.

Черевко (вiдхиляючи її руки). Так, я партєєць, комунiст — вiрно, товаришi, — а хiба ви не робiтники!

Оля. Андрiю Трохимовичу, Андрiю Трохимовичу! (Майже силомiць вiдводить його набiк i щось йому тихо говорить).

Карфункель. Ага! Я говорiль. Життя поклало на ваги свою руку.

Черевко (хитаючись, вертається на своє мiсце. Оля тихо плаче на лавцi). Товаришi… зараз прийшла моя жiнка i каже, що мiй син… хлопчик мiй вмирає… Якщо зараз не впорснути камфори — до ночi помре. То хiба ж це зупинить мене, примусить зiйти з паровоза? Нi, товаришi, — я ще мiцнiше натисну на важiль, бо й життя не потрiбне нi менi, нi моєму синовi, якщо переможуть вороги революцiї.

Великий рух. Шум. Троє залiзничникiв схоплюються з мiсця i пiдходять до Черевка, простягаючи йому руки.

– Їдемо, Трохимич, їдемо!

Черевко (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибi, товаришi, спасибi, — не сумнiвався.

Карфункель. Алле таузенд! Це люди з залiзним серцем.

Х

З шумом вбiгає Таратута.

Таратута (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, — де ви? Дiстав камфору, рiж її душу вареником, — аж цiлих шiсть ампул!

Оля (скрикуєє). Боже мiй, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).

Таратута. Получай, мамаша, получай, красуня, — та не реви, камфору пiдмочиш.

Оля (рвучко цiлує Таратуту, бере пакунок i вибiгає).

Рух. Крики.

— Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твiй хлопчик!

Ще один залiзничник схоплюється з мiсця.

— Чорт з вами! Поїду i я!

Черевко. Ну, Прокопич! От молодець!

Таратута. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду i я з вами, товаришi, — вiзьмiть хоч кочегаром — я ж так само бiля машини пораюсь. Вiзьмеш, товаришу Черевко?

Черевко (радiсно тисне всiм руки). А чому не взяти? Тiльки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо — не знаємо, i коли повернемось — невiдомо. А швидкiсть — скiльки машина витримає.