Читать «Майстри часу» онлайн - страница 33

Таратута. Так цього ж тiльки менi i треба. Цього я тiльки й хочу. Дуй, жени — а куди, i сам не знаєш. Тiльки б вiтер у вухах свистiв та озиратись було не треба.

Черевко. Ну, тодi все гаразд. Не знаю, як хлiб, а за вiтер ручуся — буде. Спасибi тобi, друже, — повiк не забуду.

Всi пiдводяться, розходяться з гомоном.

XI

Увiходять Лiда i Юркевич.

Лiда. Жаль менi тебе, Лесику, та нiчого не вдiєш. Треба їхати.

Юркевич. Як! Сьогоднi? Зараз?

Лiда. Адже ти чув — пiде вiйськовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комiсаром. Та й доїду скорiше i легше… Не сердься, Лесику, прощай.

Юркевич. Знову… один… Знову розбита мрiя… Казка моєї любовi.

Лiда. Не муч мене, Лесю… Менi i без того тяжко. (Цiлує його в лоб). Що робити… (Зiтхає). Не в час ти мене покохав, любий… Та й не такої тобi треба любовi…

Юркевич. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрiя, до якої, наче дитина до свiчки, я тягнувся всi цi роки. Тiльки такий дурень, як я, мiг вважати за тихе золото твоє блискуче пiр'я — полум'яна птице революцiї… I як же боляче обпiкся я об цi палаючi крила. Ну, що ж — прощай… (Одвертається). Лети в свої пожежi, невловима жар-птице.

Входять комiсар вiйськового поїзда.

Комiсар. Значить, ви їдете, товаришу?

Черевко. Я готовий.

Комiсар. Ви ж знаєте, — поїзд особливого призначення.

Черевко. Знаю.

Комiсар. Маршрут засекречений.

Черевко. Зрозумiло.

Комiсар. Швидкiсть найвища.

Черевко. Гаразд.

Таратута. Красота!

Комiсар. Змiни, зрозумiло, нема. Коли ви повернетесь — не знаю. Стан колiй невiдомий.

Черевко. Зате — мета, товаришу комiсар, вiдома. Соцiалiзм.

Комiсар. Правильно. I за цю мету — всi нашi сили, весь наш час. Шкода тiльки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.

Черевко. Нiчого, — примусимо i час нам служити.

Таратута (в захватi). Цей примусить, товаришу комiсар, — будьте певнi. Вiн же майстер. Майстер часу. А я пiдмайстерок.

Карфункель. Зальбадерей! Тiльки я єсть майстер часу.

Комiсар. Значить, в путь. (Тисне Черевковi руку).

Черевко. За справу робочого класу.

Лiда. Прощай, Лесику. (Цiлує Юркевича).

Таратута. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвiст та й додому. Ех, i помчимо ж тепер, бережись усе на свiтi.

Всi виходять, крiм Юркевича, що сiдає за стiл, похиливши голову на руки. Свисток. Гудок. Поїзд вiдходить.

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

1929 рiк. Та сама станцiя, але тепер її не пiзнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будiвлi вже немає. Вiд неї лишилася сама лише бокова стiна, якої не встигли розiбрати i за якою вирiс високий корпус нового вокзалу. Вiн уже готовий, але закритий поки що риштованням, i тiльки нагорi видно частину фасаду з великим станцiйним годинником. Саме його i закiнчують зараз установляти майстер та його помiчник, що пiднялися по сходах на риштовання.

Але будiвля ще не закiнчена. I хоч усi вiльнi стiни оздобленi гiрляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрiзь заметено i чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибранi ще драбини, вiдра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золотi написи:

«1929 рiк. Привiт мужньому бiйцевi за соцiалiзм машинiстовi Черевковi, делегатовi V Всесоюзного з'їзду Рад!», «Хай живе п'ятирiчка соцiалiстичного будiвництва!»