Читать «Майстри часу» онлайн - страница 30

Карфункель. Зальбадерей! (Виходить, грюкнувши дверима).

VII

Пiдходить поїзд. Юркевич iде до виходу. Входить Лiда. Вона в кожусi, з револьвером.

Юркевич. Лiдо! Нарештi. Якби ти знала, як я за тобою занудився, голубко! (Бере її руки). Думав, вже не дiждуся… Та, мабуть, вмирати ще рано. (Пiдвiвся).

Лiда (цiлує його). Бiдний мiй хлопчику, i справдi, який ти став нещасний… Якi в тебе блiдi восковi вуха. Не знаю вже, що менi з тобою й робити. Постривай — я привезла тобi сала i курочку — поїсти… Любий…

Юркевич. Спасибi, Лiдо, — тепер буде легше — з тобою я швидко поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обiдав часто. Тiльки самим чаєм i жив.

Лiда (зiтхає). Так менi ж знову треба їхати — i надовго.

Юркевич. Як їхати! Куди?

Лiда. На фронт. Ти ж знаєш, що бiлi захопили Донбас. З Врангелем ще треба боротись. За Днiпро, за вугiлля, за донську пшеницю, за нашу волю. Вiйна ще не скiнчилася, любий.

Юркевич. Але ж ти жiнка, Лiдо. Хiба немає солдатiв на фронтi?

Лiда. Я комунiстка, Лесю, — значить, теж солдат. Партiя кличе — я мушу йти. Це просто й неминуче, як смерть.

Юркевич. Партiя, партiя… То навiщо ж тодi ця воля, яку ти захищаєш своєю кров'ю? Навiщо ця воля, якщо партiя поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тодi це не воля, а насильство.

Лiда. Ти анархiст, Лесю. А хiба ваш анархiзм, ваша мiстика не загнали вас в тупик? Ти ж сам писав колись, що iндивiдуальнiсть повинна вiдродитись в громадськостi.

Юркевич. Це дiалектика, Лiдо, а промiж нас тiльки один суддя — серце. I якщо воно мовчить…

Лiда. I ти — i ти можеш говорити менi це! А чому ж ти не думаєш про мої муки, про мої переживання, Лесю? I якщо я мовчу — як завжди мовчу про свою любов, то хiба… Ах, та не вмiю я про це. Адже я жiнка. Що ж ти думаєш, легко менi йти в ногу з чоловiками, — i якими чоловiками! — в цей грiзний i великий час? Або ти думаєш, що в мене не буває хвилин жiночої слабостi, вагання? Може й менi хотiлося б часом скинути цей кожух, цей бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити? Для тебе наша любов тiльки епiзод, — а для мене вона велика радiсть, що дала менi життя. I ось я сама, я сама повинна вiд неї вiдмовитись, залишити тебе надовго — може, назавжди… I коли моє серце спливає кров'ю, ти думаєш лише про себе. (Затуляє обличчя руками).

Юркевич. Лiдо, моя дорога Лiдо!

Лiда. Нiчого… я зараз. Вже пройшло. Iди, милий, я зараз. Дай менi хусточку — в мене немає… Менi ще треба здати пакети комiсару. Ходiм.

Виходять.

VIII

Лундишев (входить). Не догнав… побiгла, проклята баба… А добра, здається, курка… велика — напевно, з моїх вiандоток. Сил нема, як хочеться їсти. (Сiдає на лавку). Так i стоїть перед очима смажена жирна курочка… золотава картопля… гранчаста склянка, рубiнове вино. Та невже ж я нiколи не покуштую курки, курячого м'яса! (Схиляє голову на руки).

Входить Усачиха, тримаючи пiд хусткою загорнуту в газету вже смажену курку.

Усачиха. Ну її в болото — доберуться — клопоту не здихаєшся. Краще вiддам. Скажу, що взяла засмажити — услужити, мовляв, Ольцi. Казали, що сюди побiгла — на збори. А ось i кошолка її — до речi. (Iде до лавки).