Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 9

Жорж повернувся, коли гості покінчили з гарячими стравами.

— Amici, diem perdidi , — артистично вигукнув Жорж, сідаючи за стіл.

— Де ж татко так забарився? — запитала мати.

— Ліпше не питайте, мамо, бо лютий, мов вовк, усі нерви з’їли.

Олена уважно стежила за виразом обличчя і кожним словом чоловіка. Їй здалося, що його очі забігали після запитання матері, бо швидко перевів розмову в інше русло.

— Єдина приємність від нинішнього дня — переміг одного зарозумільця.

— Хіба хтось наважився з тобою змагатися? — підхопив Олесь.

— Був один і намагався переконати всіх нас у бездоганності власної писанини. Зухвалець навіть наполягав на презентації своєї книжки в «Омфалі», та щоб туди потрапити, необхідно пройти крізь вузьку рамку, а він туди аж ніяк не вписується.

— А як тобі вдалося перемогти? — не вгавав Олесь.

— Це один з моїх найліпших ходів. Я починаю доведення від супротивного і бездоганно висвітлюю недолугість зухвалого мислення.

— А чому б йому не дати змоги виступити привселюдно? — запитала Катруся.

— Amicus Plato, sed magis amica veritas . Це неприпустимо, наша трибуна проповідує лише чисте і високе мистецтво, і якщо ми дозволимо одній бездарі, то за нею прийде наступна, і наш клуб втратить первинне призначення — охороняти справжню літературу від усілякого мулу.

— І чим це все закінчилося? — поцікавилася Марина.

— Нічим надзвичайним, я просто здер з нього шкіру і повісив її на привселюдний огляд.

— Ти що, вчинив з ним, як Аполлон з Марсієм? — перелякалася Олена.

— А хто такий Марсій? — запитав Петро.

— Це, синку, такий недолугий силен, який жив у фригійський лісах. Він якось знайшов флейту, яку викинула Афіна, і, хизуючись майстерною грою, осмілився викликати Аполлона на змагання.

— І хто ж виграв? — зацікавився Павло.

— А хто ще міг? Звичайно, Аполлон. Але нахабника треба покарати, от Аполлон і здер з нього шкіру, а потім повісив на дереві, щоб це послугувало для решти уроком. А щоб іншим більше не кортіло змагатися, — шкіра в жаху тріпотіла від кожного звуку флейти.

— А навіщо Афіна викинула флейту? — здивувалася Катруся.

— Кожна жінка зостається жінкою, навіть якщо є могутньою богинею. Під час гри на флейті її щоки роздувалися і спотворювали прекрасне обличчя, а їй це не подобалося.

— Я вперше чую про силен. Хто вони такі? — продовжував цікавитися Петро.

— Це, синку, річкові божества, їх частенько ототожнюють з сатирами, однак вони відрізняються від сатир походженням і мають демонічні риси. Уся ця нечисть ніколи не зрозуміє справжнього мистецтва, як би не намагалася, їм цього не дано осягнути. Наш святий обов’язок — відганяти їх якнайдалі від «Омфалу», а якщо не заберуться з доброї волі, то моїм святим обов’язком є з усіх цих нездар здирати шкіру.

— Як я ненавиджу жорстокість. Давайте хоч сьогодні, не говоритимемо про страшні речі, — запротестувала Катруся, — маємо таке гарне свято.

— Я також, але інколи треба боротися за чистоту мистецтва і зубами, і пазурами. Ars longa, vita brevis est . Ми не можемо залишатися байдужими до того, що залишимо по собі.