Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 8

— Мої любі уродинники, ви нарешті вдома, швидко мийте руки і мені трішки допоможете, — радісно зустріла дітей Олена.

— Мамо, ми ще маємо деякі справи, — швидко відповів Петро.

— Які ще можуть бути справи, якщо зараз прийдуть гості, нікуди не йдіть, — незадоволено почала дорікати.

— На вулиці нас чекає приятель, ми швидко повернемося, — додав Павло.

— А кого ж вітати, якщо вас не буде?

— Ми тут неподалік, як тільки хтось прийде, ми відразу повернемося, — у дверях вигукнув Петро.

Вона хотіла щось додати, але хлопці швидко вислизнули з дому.

За півгодини прийшла Марина.

— Олесь ще не приходив? — у дверях запитала гостя.

— Ні, ти перша, а ви що, окремо?

— Вони з малою з хвилини на хвилину прийдуть, виникли ще якісь термінові справи.

— Твоя доня справжня красуня, як у неї справи?

— Усе в порядку, вже стала зовсім дорослою, тепер вирішила змінити місце праці. Сучасна молодь мало дослухається до порад батьків. А твої всі де?

— Не питай, бо слів немає. Діти десь тут вештаються, обіцяли скоро прийти, а Георгій, сама знаєш, весь у роботі. Навіть на уродини до власних дітей запізнюється.

— І коли ж прибуде наш сонце-бог? — їдко запитала Марина.

— Казав сідати за стіл без нього.

— І що ж то у нього така важлива робота у суботній вечір?

— Якась зустріч.

— Ну-ну, знаємо ці зустрічі, всі вони однакові.

— Що ти маєш на увазі? — стривожилася Олена.

— Та я так, — вкусила себе за язик Марина.

— Ні, ти мені скажи, ти щось недоговорюєш, — наполягала Олена.

— Та що я можу знати, я ж свічки не тримала.

— Ти думаєш, що він не на роботі, а з якоюсь жінкою? — вжахнулася Олена.

— Я не стовідсотково впевнена, але ти повинна бути уважнішою.

Олена відчула, як у неї затерпають ноги.

— А як я можу довідатися?

— Для початку перевір його мобільний телефон, хто до нього і до кого сам телефонує; простеж, куди ходить і з ким.

— Мені що, шпигувати за ним? Я так не можу.

— Якщо хочеш довідатися, мусиш це зробити.

— Але ж він дуже зайнятий, ось, наприклад, з понеділка їде до столиці на цілий тиждень.

— А ти знаєш, з ким їде твій геній?

— Ні, — перелякано витріщила очі Олена.

— Ну то довідайся.

— Ти вважаєш, що він мені каже неправду?

— Я не знаю, якщо захочеш, то все довідаєшся.

Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Прийшли батьки Георгія, а з ними зайшли Петро і Павло. Гості наче змовилися. За пару хвилин відразу завітали Оленині батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та їхнім сином — Стефаном молодшим. Останніми прийшли Олесь з Олесею.

— А де наш Жорж?! — у дверях вигукнув Олесь.

— Скоро прийде, — сумно відповіла Олена.

— Не хвилюйся, не пропаде твій суджений, у нього багато роботи, — поцілував господиню Олесь.

— Сідайте до столу, — штучно весело промовила Олена, а наш татко приєднається пізніше.

Усі розсілися. Спочатку пролунали тости від найстаршої генерації, потім від кумів, а Жорж усе ще не повернувся. Олена не знаходила собі місця, не чула жодного побажання, все відбувалося як у тумані. Час від часу непомітно виходила на кухню і намагалася додзвонитися до чоловіка. Найбільше її хвилювало те, що телефон увесь час був відімкнений.